Глава 9. Таня

Двері за Маргаритою зачиняються з глухим, остаточним звуком, але повітря в кабінеті все ще здається отруєним її присутністю. Я стою, впершись руками в край столу так міцно, що дерево врізається в долоні, і відчуваю, як дрібно тремтять пальці. У горлі пересохло, а серце б'ється десь у самому горлі, перекриваючи кисень. Двадцять чотири години. Ультиматум королеви, який не залишає мені вибору, не дає права на помилку і не передбачає милосердя.

— Мам? Вона вже пішла?

Голос Мілани змушує мене здригнутися. Вона обережно зазирає в кабінет, просовуючи в щілину спочатку ніс, а потім і всю себе. Вона тримає свій альбом, притиснувши його до грудей, наче щит, і дивиться на мене з тією дитячою проникливістю, від якої неможливо нічого приховати. Її погляд занадто дорослий для тринадцяти років, занадто гострий.

— Так, сонечко. Заходь, — я змушую себе посміхнутися, хоча м’язи обличчя наче застигли, перетворившись на неживу маску.

Мілана підходить ближче, шурхаючи кросівками по паркету. Вона вмощується в крісло — те саме, де щойно сиділа Маргарита, — і цей контраст між холодною аристократкою та моєю розпатланою дівчинкою б'є під дих. Мілана морщить носика, принюхуючись.

— Хто це була, мам? Така дивна тьотя… Вона на мене так дивилася, ніби я в неї щось украла. Аж мороз по шкірі пробіг, чесно. Навіть малювати перехотілося.

— Це просто замовниця, Мілано, — я намагаюся надати голосу буденного тону, гарячково перекладаючи папери на столі, хоча насправді просто соваю їх з місця на місце.

— Вона занадто стара, щоб бути нареченою, — хмикає донька. Вона відкидається на спинку крісла, закидаючи голову назад і дивлячись у стелю. Цей рух… він настільки знайомий, що в мене на мить темніє в очах.

— Вона мати нареченого.

— Тоді вона занадто зла для такої ролі. Сподіваюся, та дівчина, яка виходить за її сина, знає, на що підписується. Бо мати такого чоловіка — це як жити на вулкані, — вона знову хмикає, і в кутику її рота з’являється та сама іронічна ямочка.

Я завмираю, дивлячись на Мілану крізь туман власних страхів. Цей жест — закинута голова, ця різка манера оцінювати людей з першого погляду, цей іронічний, майже зухвалий злам брів… Переді мною сидить не просто моя дитина, яку я ростила в любові й затишку. Переді мною зараз сидить маленька копія Дмитра Острозького. Кожна її риса, кожна інтонація, навіть те, як вона зараз примружилася від сонячного променя, кричить про те, чия кров тече в її жилах. Маргарита побачила це за секунду. Вона впізнала свій рід, свою породу в цій дівчинці зі стертими кросівками. Як довго я зможу ховати це від *нього*? Як довго природа дозволить мені грати в цю хованку?

Мені стає по-справжньому страшно. Не за себе, не за свою кар’єру, яку я так важко будувала, — за цей крихкий, виплеканий світ, який я тримала на своїх плечах тринадцять років.

— Тобі здалося, рідна. Вона просто… специфічна жінка, звикла до того, що все має бути ідеально, — шепочу я, підходячи до неї. Мої руки все ще тремтять, коли я гладжу її по розпатланому волоссю, намагаючись через цей дотик повернути собі відчуття реальності.

Раптом мій телефон на столі вибухає гучним, агресивним рінгтоном, змушуючи нас обох здригнутися. На екрані яскраво висвічується ім'я: **Белла**.

Я вагаюся кілька секунд, дивлячись на телефон як на отруйну змію, перш ніж відповісти.

— Так, Белло? — я намагаюся вирівняти дихання.

— Танюш! Привіт! — її голос, як завжди, схожий на феєрверк — яскравий, хаотичний і занадто гучний для мого нинішнього стану. Він заповнює кімнату, витісняючи залишки крижаного спокою Маргарити. — Слухай, я тут подумала… Після того вчорашнього скандалу на локації між тобою і Дімчиком… Це було просто жахливо! Я бачила, як ти зблідла. Мій ведмідь іноді буває таким грубим і нестерпним, коли втомлюється на своїх будівництвах. Нам терміново треба розрядити обстановку, поки ви не покусали одне одного!

— Белло, не варто, ми просто обговорювали робочі моменти, виникли певні розбіжності в баченні…

— Ніяких заперечень, Таню! — перебиває вона з тією м'якою владністю, до якої звикли всі багаті дівчатка. — Я запрошую тебе на неформальну вечерю сьогодні ввечері. Тільки ми втрьох. Посидимо в затишному місці, без краваток і офіціозу. Обговоримо ще деякі деталі по гліциніях — я від них просто в захваті, це ж геніально! — і ви з Дмитром нарешті помиритеся. Мені не треба, щоб мій розпорядник і мій чоловік хотіли повбивати одне одного ще до початку церемонії. Буду чекати о восьмій, зараз скину локацію в месенджер! Чмокі!

Вона кладе слухавку раніше, ніж я встигаю вигадати бодай якусь переконливу причину для відмови. У слухавці гудуть короткі гудки, що віддаються пульсом у моїх скронях.

Вечеря. З ними. Сьогодні.

Я дивлюся на те місце на столі, де ще десять хвилин тому лежав конверт з грошима, який Маргарита забрала з собою, наче відкликаючи помилування. Тепер замість грошей там порожнеча. Потім переводжу погляд на Мілану, яка, вже забувши про «дивну тьотю», знову щось захоплено малює в альбомі, висунувши від старанності кінчик язика. Маргарита дала мені добу, щоб зникнути, щоб розчинитися в повітрі. А Белла кличе мене в саму пащу, в лігво звіра, від якого я маю тікати без оглядки.

— Мам, ти знову кудись ідеш? — Мілана підводить на мене очі, і я бачу в них легку хмаринку суму. Вона звикла, що я багато працюю, але сьогодні вона відчуває мій неспокій.

— Так, сонечко. Вечеря з замовниками. Дуже… важлива вечеря, Мілан. Від неї залежить, як ми закінчимо цей проект.

Я відчуваю, як петля на моїй шиї затягується. Маргарита була гранично ясною: якщо Дмитро дізнається, він забере дитину. Йти на цю вечерю, сидіти за одним столом, відчувати його погляд і знати, що за моєю спиною відраховуються двадцять чотири години моєї свободи — це як грати в російську рулетку з повним барабаном. Але відмовитися зараз, після «скандалу», як це назвала Белла, — означає викликати ще більше підозр і дати Дмитру привід шукати зустрічі самому.