Глава 8. Таня

Після вчорашньої сцени на локації я почуваюся випотрошеною. Смак «перемоги» над Дмитром у суперечці про гліцинії досі гірчить на язику. Я намагаюся зосередитися на кошторисах, коли двері мого кабінету відчиняються без стуку.

Маргарита Олександрівна Острозька входить так, ніби цей офіс — її особиста власність. На ній бездоганний світлий костюм, а в руках — маленька сумочка, яка коштує дорожче за мою машину. Вона не сідає, просто зупиняється посеред кімнати, наповнюючи простір шлейфом своїх дорогих і холодних парфумів.

— Маргарито Олександрівно? — я підводжуся, намагаючись зберегти голос рівним. — Чим зобов'язана?

— Ви — розумна дівчинка, Тетяно. Були нею тринадцять років тому, коли зробили правильний вибір, — вона говорить м’яко, майже лагідно, і від цього тону в мене холоне в животі. — Але зараз ви помиляєтеся. Ваша присутність поруч із Дмитром — це роздратування. Як скалка, яку простіше витягнути і викинути, ніж терпіти біль.

Вона підходить до мого столу і кладе на нього тонкий конверт.

— Тут сума, якої вистачить, щоб ви не просто добудували свій будинок, а купили ще один поруч. Тихе звільнення. Ви посилаєтеся на здоров'я, сімейні обставини — що завгодно. Белла засмутиться, але я знайду їй іншу іграшку.

Я дивлюся на конверт. Це не просто гроші. Це моя свобода від них. Але якщо я візьму їх зараз, я підтверджу кожне слово Дмитра про мою меркантильність.

— Я не продаюся, Маргарито Олександрівно, — відповідаю я, дивлячись їй прямо в очі. — Я підписала контракт і дотисну його до кінця. Моя репутація коштує більше за ваш чек.

Обличчя Маргарити не змінюється, лише очі стають ще вужчими.

— Ви дуже ризикуєте, — шепоче вона. — Минуле — це глибоке болото, Тетяно. Якщо я почну ворушити дно...

У цей момент двері кабінету з гуркотом розчиняються.

— Мам! Ти бачила?! Я знайшла той альбом з ескізами, про який ти казала! — до кабінету влітає Мілана. У неї розпатлане волосся, на щоці слід від пасти, а в руках — старий блокнот.

Світ навколо мене зупиняється. Я застигаю, не в силах навіть дихнути.

Маргарита повільно повертається. Її погляд ковзає по Мілані — від кросівок до обличчя. Я бачу, як розширюються її зіниці. Мілана зупиняється, відчувши важку енергію в кімнаті. Вона дивиться на незнайому жінку, трохи закинувши голову — точно таким же жестом, яким це робить Дмитро, коли він чимось зацікавлений.

— Мамо? — невпевнено перепитує донька. — У тебе гості?

Маргарита мовчить. Вона дивиться на очі Мілани, на форму її носа, на те, як вона вперто стискає губи. Пауза триває вічність. Я бачу, як на обличчі Острозької проступає впізнавання. Жахлива, нищівна здогадка.

— Яке... цікаве дитя, — нарешті вимовляє Маргарита. Її голос став ледь чутним, але в ньому з'явився метал. — Скільки їй, Тетяно? Дванадцять? Тринадцять?

— Мілано, сонечко, почекай у коридорі, будь ласка, — мій голос зривається на хрип. — Я зараз вийду.

Мілана кидає на нас підозрілий погляд, але слухняно виходить, щільно зачинивши двері.

Маргарита повертається до мене. Весь її удаваний спокій зник. Тепер перед зі мною стоїть розлючена левиця, чию територію щойно було заміновано.

— Тринадцять років, — цідить вона, і її пальці так міцно стискають сумочку, що біліють кісточки. — Ти приховала спадкоємця Острозьких. Ти вивезла її, наче це якась... дрібниця.

— Ви самі сказали зробити мені аборт! — вибухаю я, втрачаючи контроль. — Ви сказали, що Дмитро не хоче дитини! Я виконала вашу умову — зникла разом з моєю дитиною!

— Ти ж обіцяла зробити аборт, натомість ти вкрала у мого сина дитину! — Маргарита робить крок до мене, і тепер у її погляді — справжня ненависть. — Ти думала, що зможеш просто так з’явитися тут з його копією і сподіватися, що ніхто не помітить?

— Я ні на що не сподіваюся. Я просто хочу жити своїм життям.

Маргарита забирає конверт зі столу.

— Гроші скасовуються, Тетяно. Тепер правила змінилися. Ви не просто звільнені — ви зникнете так, щоб Дмитро ніколи не дізнався про це дівчисько. Бо якщо він дізнається... він забере її у вас. І ви знаєте, що з його грошима та впливом мого чоловіка, ви більше ніколи не побачите свою доньку.

Вона йде до виходу, але біля самих дверей зупиняється.

— У вас є двадцять чотири години, щоб зібрати речі і поїхати з міста. Це останній шанс на «делікатне» вирішення питання.

Двері зачиняються, а я безсило опускаюся в крісло. У вухах досі лунає її погроза. Маргарита побачила правду. І тепер вона не просто хоче мого звільнення — вона хоче мого знищення.

Але найгірше те, що вона права в одному: якщо Дмитро дізнається про Мілану, він ніколи мені не пробачить. Ні втечі, ні дванадцяти років брехні.

— Мам, ти в порядку? — голос Мілани за дверима змушує мене здригнутися.

— Так, сонечко... — я витираю сльози, які починають пекти очі. — Все добре. Просто робота.

Я маю щось придумати. І маю зробити це негайно. Але як воювати з королевою, коли в її руках — моє серце?