Глава 7. Таня

Ми заходимо до великої зали, де висока стеля губиться в тіні, а порожнеча відлунює кожним моїм кроком. Дмитро йде трохи позаду, і я відчуваю його погляд на своїй потилиці, як фізичний тиск.

Я розгортаю планшет і виводжу на екран мудборд, який готувала всю ніч. Це ризиковано. Це боляче. Але це єдине, що сюди пасує.

— Я пропоную зробити акцент не на золоті, а на «живих» елементах, — починаю я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Велика кількість білих гліциній, що спадають зі стелі, наче дощ. А замість класичного оркестру — живий джаз-бенд з акцентом на саксофон. Музика має бути такою, ніби ми в Парижі п'ятдесятих років. Старе кіно, вінілові платівки, запах дощу та лаванди...

Я замовкаю, бо тиша стає нестерпною. Дмитро не просто мовчить. Він завмирає. Я повільно повертаюся до нього і бачу, як його обличчя біліє, а очі темніють від люті, яку я не бачила навіть у день нашої першої зустрічі.

— Ти... — його голос звучить настільки низько, що це більше схоже на гарчання. — Ти що собі дозволяєш, Вербицька?

— Я пропоную концепцію, яка найкраще...

— Концепцію?! — він робить крок до мене, змушуючи мене відступити до холодної кам'яної стіни. — Ти вирішила використати *це* тут? На моєму весіллі з іншою жінкою?

Він має на увазі ту саму ніч на нашому старому горищі, де ми, наївні студенти, під дешеве вино і старий програвач мріяли про «весілля в лавандових полях під дощем». Ми хотіли саксофоніста, який би грав тільки для нас. Ми мріяли про білі гліцинії, бо вони нагадували мені казку.

— Як ти смієш продавати наші мрії, Таню? — він б'є долонею по стіні поруч з моєю головою. — Скільки коштує пам'ять про те, як ми хотіли втекти в Париж? Ти порахувала це в кошторис як «додаткові послуги»? Це настільки підло, що мені хочеться викликати службу дезінфекції після твого перебування тут!

— Дмитре, це просто стиль! Це класика! — вигукую я, відчуваючи, як очі наливаються сльозами. — Я не намагаюся нічого продати, я просто...

— Ти звільнена! — відрізає він. — Прямо зараз. Забирай свої планшети, свої ескізи і забирайся геть. Я сам знайду того, хто зробить тут звичайний дорогий банкет без твоєї дешевої ностальгії.

— Але я вже підписала контракт з Беллою! — я намагаюся триматися, хоча серце розривається на шматки.

— Мені байдуже на контракт! Я...

— Ой, а що це тут за крики? — дзвінкий голос Белли розрізає напругу. Вона заходить до зали, сяючи в своїй рожевій сукні, і з подивом дивиться на Дмитра, який буквально притиснув мене до стіни. — Дімчик, ти чого такий червоний? Танюш, ви що, посварилися через колір серветок?

Дмитро різко відходить від мене, поправляючи піджак, але його груди все ще важко здимаються.

— Белло, ми розриваємо співпрацю з Тетяною, — кидає він, не дивлячись на мене. — Вона не розуміє твого рівня. Її ідеї... занадто специфічні.

— Специфічні? — Белла підходить до мене і заглядає в планшет, який я все ще стискаю в руках. — А ну, покажи!

Я мовчки повертаю екран до неї. Там — каскади білих квітів, приглушене світло і атмосфера старого Парижа. Белла завмирає. Її очі розширюються, а на обличчі з'являється вираз справжнього, дитячого захвату.

— Боже мій... — проковтує вона. — Дмитре, ти що, жартуєш? Це ж... це ж геніально! Це не просто весілля, це як кадр із фільму! Я завжди хотіла чогось такого, але не знала, як пояснити. Білі гліцинії... це так витончено! Таню, це просто космос!

Дмитро стоїть осторонь, і я бачу, як його жовна ходять під шкірою. Він програв. Його власна наречена щойно закохалася в його найгірший спогад.

— Белло, я вважаю, що золото було б краще... — починає він крізь зуби.

— Яке золото, Дім? Це ж минуле століття! — вона обіймає його за руку, навіть не підозрюючи, яку рану вона щойно розколупала. — Тетяна — просто чарівниця. Вона ніби прочитала мої думки! Ми робимо тільки так. Таню, ти ж не образилася на мого ведмедя? Він просто перевтомився на будівництві.

Я дивлюся на Дмитра крізь завісу власних вій. Він дивиться на мене — і в цьому погляді стільки болю, змішаного з презирством, що мені хочеться провалитися крізь землю.

— Ні, я не образилася, — відповідаю я тихо. — Це просто робочі моменти.

— От і чудово! — Белла цмокає його в щоку. — Ходімо подивимося на терасу, там теж треба щось придумати!

Вона тягне його за собою, а я залишаюся в холодній залі. Перемога на смак як попіл. Я щойно вкрала нашу мрію і віддала її іншій жінці за гроші Стальських. І найстрашніше те, що тепер Дмитро ненавидить мене ще більше — бо він побачив, що я нічого не забула.