Глава 5. Дмитро

Вечір у маєтку Стальських закінчується для мене справжнім випробуванням на витривалість. Я бачу, як Тетяна намагається тримати обличчя, бачу її застиглий погляд під час розмови з моєю матір’ю, і всередині мене все перетворюється на попіл. Вона здається такою тендітною на фоні масивної ліпнини та важких портьєр, але в її очах застигла крижана стіна, яку я не можу пробити жодним своїм словом. Коли приходить час іти, я не можу дозволити їй просто зникнути в темряві, наче вона знову тікає, наче це знову тринадцять років тому і вона розчиняється в нічному місті, залишаючи мене одного з моїми боргами та розбитим серцем.

— Не запізнюйтеся завтра, Тетяно, — кидаю я, коли ми виходимо на ганок. — У мене графік розписаний по хвилинах. Мій час коштує надто дорого, щоб витрачати його на очікування.

Я майже силоміць саджу її в машину, яку викликав водій. Мені хочеться зачинити ці двері і разом з ними зачинити те минуле, яке вона притягла за собою в цей дім. Моя рука випадково торкається її плеча, коли я допомагаю їй сісти, і цей короткий контакт прошиває мене розрядом струму, від якого німіють кінчики пальців. Вона здригається, наче від удару, а я різко відсахуюся, ніби впікся. Коли машина рушає, я ще довго стою на місці, вдихаючи прохолодне нічне повітря, яке досі зберігає ледь невловимий аромат її парфумів — щось знайоме, солодкувато-терпке, але тепер набагато складніше й дорожче. Цей запах переслідує мене до самих дверей спальні.

Цілу ніч я не можу заснути. Кожна тінь у кімнаті здається її силуетом, кожне зітхання вітру за вікном — її голосом. А коли під ранок Белла, сяючи своєю безтурботністю навіть уві сні, притуляється до мене, шукаючи ласки, я відповідаю на її поцілунок. Мені потрібне це підтвердження реальності. Потрібно довести собі, що я тут, у своєму теперішньому успішному житті, де все під контролем. Але щойно я заплющую очі, темрява малює мені інший образ. Інші губи, холодніші й вимогливіші. Інший погляд — той самий, яким Тетяна дивиться на мене в кабінеті: гордий, змучений і такий нестерпно рідний.

Я різко відсторонююся, ледь не відштовхнувши Беллу. Психую. Серце калатає об ребра, наче загнаний звір.

— Що з тобою, Дмитре? — сонно промурмотіла вона, протираючи очі й намагаючись впіймати мій погляд у напівтемряві.

— Втомився. Забагато думок про будівництво, — знову ця зручна брехня, яка стає моїм щитом. — Велика відповідальність, Белло. Спи.

Я вилітаю на балкон, не чекаючи відповіді, і запалюю сигарету, хоча давно кинув. Дим обпікає легені, але це приємно — принаймні це фізичний біль, який я можу контролювати. Яка ж вона нікчемна, ця жінка. Яка ж дріб’язкова. Вона не варта навіть хвилини мого часу, не те що моїх спогадів чи безсоння. Вона зрадила мене, коли я був на самому дні, коли кожен мій день був битвою за виживання. Вона обрала комфорт і спокій замість моєї підтримки. Чому ж тоді, через тринадцять років успіху, влади та багатства, я бачу її обличчя кожного разу, коли заплющую очі? Чому її присутність у моєму житті відчувається як відкрита рана, яка так і не загоїлася під шаром дорогих костюмів?

Ранок не приносить жодного полегшення. Кава гірка, наче жовч, а новини від Белли — дратівливі до зубовного скреготу.

— Дімчик, не гнівайся! — вона забігає на кухню, на ходу наносячи патчі під очі й перевіряючи повідомлення у телефоні. — Я затримаюся на локацію. В мене терміновий запис до косметолога, а для нареченої кожна процедура на вагу золота. Ти ж розумієш, я маю сяяти! Тетяна чекатиме, я пообіцяла, що ми за нею заїдемо. Ти ж супроводиш її, правда? Ви поки почніть огляд, обговоріть ці ваші технічні моменти, а я прилечу за годинку! Обіцяю!

Я повільно ставлю чашку на гранітну стільницю, намагаючись не розбити її вщент. Поїхати на об’єкт із Тетяною. Наодинці. Без запобіжника у вигляді Белли. Без натовпу помічників. Тільки я і жінка, яка колись була моїм усім, а тепер стає моїм персональним прокляттям.

— Дмитре? Ти чуєш мене? Ну не мовчи, я ж для нас стараюся!

— Чую, — відрізаю я, відчуваючи, як жовна на щелепах зводяться від напруги так, що починає боліти голова. — Їдь до свого косметолога. Я розберуся.

Я виходжу з дому, не чекаючи на її прощальний поцілунок, і з силою грюкаю дверима машини. Метал об метал — цей звук хоч трохи заглушає хаос у моїй голові. Це просто робота. Просто чергова організаторка, якій я плачу гроші. Я доведу їй — і передусім собі, кожному нерву у своєму тілі, — що вона більше не має наді мною жодної влади. Що та Таня, яку я любив, померла тринадцять років тому, а ця жінка — лише привид, якого я розвію. Я розтопчу цей образ у своїй голові, дивлячись їй прямо в очі серед холодних стін заміського маєтку, де колись, у зовсім іншому житті, ми мріяли збудувати щось зовсім інше, справжнє. Тепер там буде лише бізнес. І моє остаточне прощання з нею.