Глава 4. Таня

Весь ранок я проводжу в стані, близькому до паніки. Повітря в моїй квартирі здається занадто густим, а звуки вулиці — надто різкими. Повідомлення від Белли:«Танюш, тато хоче познайомитися з тобою особисто! Чекаємо на вечерю о сьомій у нашому маєтку. Буде камерно, тільки свої».

«Тільки свої» — це заспокоює лише на мить, поки я не згадую, що Дмитро тепер теж входить до цього кола.

 Кожне слово на екрані смартфона кололо голкою, нагадуючи, що професійна броня, яку я так старанно виковувала роками, має свої тріщини.

Я тричі міняю одяг, розкидаючи речі по ліжку в безглуздому пошуку ідеального захисту. Спершу вдягаю строгий брючний костюм графітового кольору, але він здається занадто войовничим, ніби я збираюся не на вечерю, а на лінію фронту. Потім — легку сукню, але в її м'яких складках я почуваюся надто беззахисною, оголеною перед їхніми холодними поглядами. Зрештою зупиняюся на темно-синьому закритому платті з цупкої тканини. Воно виглядає дорого, стримано і — що найважливіше — створює необхідну дистанцію. Глибокий колір підкреслює мою блідість, але додає погляду тієї твердості, яка мені сьогодні знадобиться.

— Мам, ти на побачення? — Мілана зазирає в кімнату, ліниво жуючи яблуко. Вона спирається плечем на одвірок, і сонячне світло з вікна золотить її розпатлане волосся.

— На каторгу, сонечко, — зітхаю я, намагаючись влучити сережкою у вухо. Пальці зрадницьки тремтять, і метал холодить мочки. — Вечеря з клієнтами. Дуже важливими і дуже... складними.

Я дивлюся на неї — на творчий безлад у волоссі, на цей щирий, дитячий ще погляд — і мені хочеться просто зачинити двері на всі замки, вимкнути телефон і нікуди не їхати. Зустріч із Дмитром була нищівним ударом, але майбутня зустріч із його матір'ю… це як добровільне повернення на місце злочину, де головною жертвою була я сама. Я відчуваю, як у горлі згортається тугий вузол страху за наше маленьке, затишне життя.

Маєток Стальських пригнічує своєю величчю. Тут усе дихає владою та негласними правилами Віктора Стальського. Важкі мармурові сходи, приглушене світло кришталевих люстр, антикварні вази, що стоять у нішах, як мовчазні вартові чужого багатства. Кроки моїх туфель на підборах відлунюють від високої стелі, і цей звук здається мені занадто гучним у цій стерильній розкоші.

— Тетяно, радий знайомству! — Віктор тисне мені руку, міцно, по-чоловічому. Він людина прямолінійна, його погляд сканує мене, як рентген, миттєво оцінюючи вартість мого взуття та ступінь моєї впевненості. — Дочка каже, ви маєте чудову репутацію. Це добре. У нашій родині без неї ніяк. Ми любимо конкретику і результат.

Ми проходимо до просторої тераси, де вже накрито стіл. Сонце повільно сідає за обрій, забарвлюючи сад у тривожні багряні тони. Дмитро стоїть біля перил, спиною до входу, затиснувши в руці келих із бурштиновою рідиною. Він не повертається одразу, не дивиться на мене, але я відчуваю його присутність кожною клітинкою шкіри — цей магнетизм, який я не змогла випалити з себе навіть через тринадцять років. А поруч із Беллою, у кріслі з високою спинкою, що більше нагадує трон, сиділа вона.

Маргарита Острозька.

Час ніби не торкнувся її обличчя, лише зробив риси ще гострішими, а лінію губ — тоншою. Вона повільно підносить до ідеально нафарбованих губ келих, і її погляд — холодний, оцінюючий, просякнутий віковою зверхністю — впивається в мене. Я бачу, як на секунду її пальці, прикрашені масивним перснем, сильніше стискають тонку ніжку кришталю, але це єдиний жест, що видає її внутрішній шок. Вона не очікувала, що я наважуся прийти.

— Пані Рито, познайомтеся, це Тетяна Вербицька, наш розпорядник, — щебече Белла, підходячи до мене і легко торкаючись мого ліктя. Вона виглядає такою щасливою і безтурботною, що мені на мить стає її шкода.

— Тетяна… — Маргарита куштує моє ім’я на смак, ніби це щось кисле або зіпсоване. — Яке популярне зараз ім'я. Приємно. Сподіваюся, ви впораєтеся з таким об’ємом роботи. Весілля мого сина — це не провінційне свято, тут потрібен особливий рівень... делікатності.

Вона тримається так, ніби ми бачимося вперше в житті. Бездоганна, відшліфована роками гра. Жодного натяку в голосі, жодного здригання повік, які б видали те, що тринадцять років тому вона власноруч, з мерзенною посмішкою, виштовхала мене з життя сина, принизивши і розтоптавши мої почуття.

Вечеря перетворюється на витончену гру в хованки під дзвін срібних приборів. Віктор обговорює бізнес-плани та логістику поставок, Белла малює в повітрі замки з квітів та світлових інсталяцій, а ми з Маргаритою ведемо свою безмовну, криваву війну. Дмитро мовчить більшу частину часу, лише зрідка вставляючи короткі репліки, але я бачу, як він раз у раз кидає на мене важкі, наелектризовані погляди. Він ніби намагається розгледіти під моєю нинішньою маскою успішної жінки ту саму наївну дівчину, яку він колись знав і яку зневажив.

Коли Белла з батьком відходять до бару в іншому кінці тераси, щоб обговорити сорт колекційного коньяку, а Дмитро відволікається на терміновий телефонний дзвінок і відходить до перил, Маргарита нахиляється до мене. Її обличчя залишається ідеально спокійним, на губах застигла ввічлива напівпосмішка для стороннього спостерігача, але голос звучить як тихий шелест змії в сухій траві.

— Ви дуже смілива дівчинка, Тетяно. Повернутися сюди, втиратися в довіру до такої впливової родини… На що ви розраховуєте? — вона дивиться на мене з неприхованою огидою, а її очі стають схожими на два шматочки брудного льоду. — Гроші Стальських затьмарили вам залишки розуму? Чи ви сподіваєтеся на старі дріжджі?

— Я просто роблю свою роботу, Маргарито Олександрівно, — я дивлюся їй прямо в очі, не дозволяючи собі навіть моргнути. В мені більше немає тієї тремтячої дівчинки, яку вона колись зламала. — І роблю її добре. Це єдине, що вас має цікавити.

— Не грайте зі мною в ці ігри, — вона ледь помітно стискає губи, і сітка дрібних зморшок навколо них стає чіткішою. — Вам тут не раді. Ви професіонал? Тож будьте ним: зробіть свою справу, отримайте свій гонорар і зникніть назавжди. Так, як ви вмієте робити найкраще. Не змушуйте мене знову втручатися в хід подій. Цього разу наслідки будуть набагато масштабнішими і болючішими.