Глава 3. Таня

Коли двері за Дмитром та Беллою нарешті зачиняються, я відчуваю, як у кабінеті раптово закінчується кисень. Я сповзаю по стіні, чіпляючись пальцями за край столу, і просто намагаюся дихати. В голові набатом б’є лише одне ім’я: *Дмитро*. Він не просто повернувся. Він увірвався в моє життя як стихійне лихо, розбиваючи вщент мою ілюзію безпеки.

Але в нашому офісі стіни мають вуха, а амбіції колег — гострий нюх на успіх.

— Таню! Це правда?! Контракт року у нас?! — двері розчиняються, і до кабінету вривається натовп співробітників.

Асистенти, декоратори, бухгалтерія — усі сяють. У нашому агентстві підписання договору зі Стальськими означає премії, статус і забезпечену роботу на місяці вперед.

— Вітаю, Вербицька, — крізь натовп просувається Ілона.

Її обличчя нагадує маску з дорогої порцеляни, яка ось-ось трісне. Вона чорна від люті, хоча на губах грає тонка, отруйна посмішка. Вона дивиться на теку з контрактом так, ніби хоче спалити її поглядом.

— Весілля Стальської… Який злет. Сподіваюся, ти розумієш, що на такому рівні помилок не вибачають? — вона підходить ближче, і я відчуваю її крижаний тон. — Один невірний крок — і ти вилетиш не лише з претендентів на крісло, а й з професії взагалі.

— Дякую за турботу, Ілоно, — я розправляю плечі, змушуючи свій голос звучати впевнено. — Я точно знаю, що роблю.

— Побачимо, — кидає вона і, різко розвернувшись на підборах, виходить, розштовхуючи стажерів.

Я залишаюся стояти посеред кабінету, приймаючи вітання, киваючи, посміхаючись… Поки Аліса не випроваджує всіх під приводом термінової наради.

— Ти як? — вона зачиняє двері на замок і дивиться на мене з неприхованою тривогою.

— Я в пеклі, Алісо. Він наречений. Він ненавидить мене, а я його. Досі відійти від цього не можу… Не думала, що коли-небудь побачу його знову…

Я не встигаю договорити, бо у двері знову стукають — цього разу впевнено і весело. Двері відчиняються, і до кабінету влітає яскравий вихор.

— Ма-а-ам! Ти не повіриш! — Мілана підбігає до мене, розмахуючи своїм альбомом для малювання. — Я придумала, як переробити той ліф! Дивись, якщо додати сюди мереживо «шантільї» і трохи перлів, воно буде виглядати як хмаринка!

Вона зупиняється біля мого столу, і я на секунду заплющую очі. Її голос, її манера нахиляти голову, навіть те, як вона мружиться, коли захоплена… Це все він. Дмитро.

— Мам, ти мене чуєш? — Мілана заглядає мені в обличчя, і її темно-сірі очі — точна копія тих, що щойно випалювали мене гнівом, — дивляться з щирою турботою. — У тебе обличчя таке… ніби ти побачила монстра.

— Ні, сонечко, все добре, — я притягую її до себе, вдихаючи запах її шампуню, намагаючись заземлитися. — Просто дуже багато роботи. Ми підписали великий контракт.

— Клас! Значить, ми добудуємо мою кімнату? З тим великим вікном у сад? — вона сяє, і в її посмішці я бачу ту саму ямку на щоці, яка колись змушувала моє серце танути тринадцять років тому.

— Обов'язково добудуємо, — шепочу я, а в голові знову виринає той страшний день у Маргарити.

«Він не хоче дитину, Таню. Він сказав, що це зруйнує його кар’єру».

Я дивлюся на свою дванадцятирічну доньку — талановиту, добру, мрійливу. Весь цей час я вірила, що врятувала її від батька, якому вона була не потрібна. А сьогодні я побачила в його очах не байдужість, а лють. Лють людини, яка вважає, що це я її зрадила.

Пихатий самовпевнений напищений індик!

— Мам, а хто наречений? — раптом запитує Мілана, гортаючи папери на столі. — Він хоча б симпатичний? Бо Белла така красуня, їй потрібен справжній принц.

Я відчуваю, як холоне потилиця.

— Звичайний, Мілан. Просто бізнесмен. Давай краще подивимося твої ескізи…

Я відволікаю її, але серце б’ється десь у горлі. Якщо він побачить її — він зрозуміє все за секунду. Навіть через тринадцять років неможливо не впізнати власну кров. І тепер я маю не просто організувати весілля колишньому — я маю вберегти свою доньку від чоловіка, який може зруйнувати наш світ одним своїм запитанням.