Глава 2. Дмитро

Шлюб із Беллою Стальською — це не про кохання. Це про імперію. У моєму світі почуття — занадто нестабільна валюта, щоб на ній щось будувати. Так, мій власний будівельний бізнес уже давно вийшов на серйозний рівень, але злиття з капіталом Стальського зробить мене недосяжним. Я одружуюся не з дівчиною, яка любить рожеві пасма та кеди, а з її батьком, його зв'язками та безмежним політичним впливом.

Моє життя останні роки було схоже на ідеально вивірене креслення: стабільне, холодне і дуже зрозуміле. До сьогоднішнього дня. До цієї самої секунди.

Я роблю крок у кабінет, готуючись видавити чергову ввічливу посмішку для чергової весільної розпорядниці, але повітря в легенях раптом перетворюється на розпечений свинець.

Тетяна.

Вона стоїть за столом, біла як полотно, і дивиться на мене так, ніби я — привид. Але привид тут вона. Жінка, яка випалила мені серце тринадцять років тому і залишила лише попіл.

У моїй пам'яті миттєво спливає той день: я, молодий і відчайдушний, намагаюся врятувати свій перший бізнес-проєкт від рейдерства, працюю по двадцять годин на добу, вірячи, що вдома на мене чекає опора. А натомість знаходжу порожню квартиру і обручку на скляному столі. «Вона просто вирішила, що ти не витягнеш, Дімо, — сказала мені тоді мати, і я досі чую її жалісливий тон. — Тетяна сказала, що вона варта кращого життя, а не твоїх боргів та проблем».

І ось вона. Тепер вона будує кар'єру на чужому щасті. Організовує моє весілля. Яка іронія. Вона не вірила в мене, коли я був ніким, а тепер хоче отримати відсоток від мого успіху?

— Дмитре? Що з тобою? — голос Белли долинає ніби здалеку. Вона торкається мого ліктя, заглядаючи в обличчя. — Ти наче привида побачив. Вигляду на тобі немає.

Я з силою зціплюю зуби, відчуваючи, як на скроні б’ється жилка. Мені хочеться кричати, перекинути цей стіл і витрусити з Тетяни пояснення за кожен з тих тринадцяти років. Але я лише роблю глибокий вдих.

— Все гаразд, Белло. Просто втомився, важкий день у холдингу, — брехня дається легко, голос звучить майже звично.

— Ой, бідненький! Він дуже багато працює…— Белла з усмішкою кидає погляд на Таню. — З вашого дозволу я на хвилинку в вбиральню, припудрити носик, а ви поки познайомтеся ближче! — Белла цьомає мене в щоку і випурхує з кабінету, залишаючи по собі запах солодких парфумів та оглушливу тишу.

Щойно двері за нею зачиняються, маска спокою злітає з мого обличчя. Я в два кроки долаю відстань до її столу, нависаючи над нею.

— Якого біса ти організовуєш моє весілля?! — мій голос звучить як шелест сухої трави перед пожежею.

Але адекватна розмова в нас не виходить. Вона, як і завжди, вперто стоїть на своєму, як наче повернулася через стільки років у моє життя, аби знову зіпсувати його!

Я виходжу з кабінету в приймальню, навіть не глянувши на неї. Повітря в офісі «Happily Ever After» здається мені занадто солодким, нудотним, воно пахне квітами та фальшивими обіцянками вічного кохання. Саме тим, у що я перестав вірити в день її зникнення.

Белла виходить із вбиральні, сяючи своєю безтурботною посмішкою. Вона поправляє рожеве пасмо і робить крок до мене, але я перехоплюю її за руку ще до того, як вона встигне знову зайти в кабінет до Тетяни.

— Белло, послухай, — я намагаюся надати голосу спокою та впевненості, хоча всередині все палає. — Я встиг трохи подивитися їхні умови та портфоліо... Це агентство нам не підходить.

Белла зупиняється, її брови здивовано злітають вгору.

— Що? Дмитре, ти про що? Ми ж щойно все підписали! Ти сам казав, що мені варто обрати того, хто мені по душі.

— Я помилявся, — я м’яко, але наполегливо стискаю її пальці. — Рівень не той. Це занадто камерно для весілля такого масштабу. У нас будуть перші особи країни, преса, сотні гостей. Тетяна Вербицька... вона не потягне такий об’єм. Я знайду тобі найкращих організаторів із Лондона чи Мілана. Ти ж знаєш, гроші не проблема. Давай просто скасуємо цей контракт, поки не пізно.

Белла вивільняє руку і дивиться на мене з несподіваною для неї серйозністю.

— Дмитре, ти мене взагалі слухаєш? — вона хитає головою. — Усі ці лондонські павичі пропонували мені стандартний набір для ляльки-спадкоємиці. Золото, мармур, тисячі однакових троянд. А Тетяна... вона почула мене. Вона побачила в мені людину, а не чек із багатьма нулями. Її роботи — це мистецтво, а не конвеєр.

— Це ризиковано, — я роблю останню спробу, відчуваючи, як ґрунт іде з-під ніг.

— Ризиковано — це виходити заміж за чоловіка, який хоче контролювати навіть колір серветок, — напівжартома, але з відчутним металом у голосі відповідає Белла. — Тетяна залишається. Крапка. Я хочу співпрацювати саме з нею. До того ж, татові дуже сподобався її бізнес-план, коли я показувала йому попередні начерки. Ти ж не хочеш сперечатися ще й з ним?

Я замовкаю. Згадка про Стальського-старшого — це останній аргумент, проти якого в мене немає зброї. Принаймні зараз.

Я повертаю голову і через скляні двері кабінету бачу Тетяну. Вона стоїть спиною до нас, дивлячись у вікно, і я можу заприсягтися, що бачу, як здригаються її плечі. Вона виграла цей раунд. Вона вчепилася в цей контракт, як колись вчепилася в моє серце, щоб потім безжально його розбити.

Що ж, Тетяно. Ти хотіла цього весілля? Ти його отримаєш. Але я зроблю так, щоб кожен день підготовки нагадував тобі про те, що ти втратила. Якщо ти вирішила повернутися в моє пекло — влаштовуйся зручніше. Попереду два довгих місяці.