Пролог

— Якого біса ти організовуєш моє весілля?! — гарчання Дмитра розрізає крихку тишу мого кабінету, щойно за Беллою зачиняються двері.

Він не запитує. Він нападає. Його голос — це низькі вібрації, від яких колись у мене підкошувалися ноги, а зараз лише боляче стискаються кулаки під столом. Я бачу, як на його шиї перекочується тугий вузол м'язів, а в очах, колись найтепліших у світі, зараз гуляє справжній арктичний шторм. Я повільно, намагаючись не виказати тремтіння, відкладаю стилус і підводжуся, впершись долонями в холодну поверхню столу з темного горіха. Між нами всього метр дорогого дерева, але насправді — тринадцять років прірви, випаленої образами та брехнею.

— Твоя наречена підписала зі мною контракт, Дмитре. Офіційний. Із гербовою печаткою та величезною сумою неустойки, — я карбую кожне слово, відчуваючи, як у грудях розростається крижана куля. — Вона сама обрала мене серед десятків інших. Я не знала, хто наречений, поки ти не переступив цей поріг п'ять хвилин тому.

— Не знала? — він видає короткий, злий смішок, який більше схожий на гавкіт, і робить різкий крок вперед. Тепер я бачу кожну сріблясту іскру в його сірих очах. — Ти завжди була майстерною актрисою, Таню. Втекти без жодного слова, зникнути з усіх радарів, обірвати всі ниточки, а тепер раптом з’явитися тут, у моєму житті, за два місяці до мого шлюбу? Що ти задумала? Який твій план цього разу? Тільки не кажи, що ти хочеш все повернути!

Я відчуваю, як до моїх облич підступає задушливий жар. Болюча, гостра несправедливість обпікає горло, заважаючи дихати. Це він звинувачує мене? Чоловік, який попросив свою мати змусити мене зробити аборт? Нікчемний боягуз, який навіть не насмілився сказати мені особисто про те, що не хоче нашої дитини!

— Я задумала виграти тендер і отримати підвищення, про яке мріяла роками, — кидаю я йому в обличчя, зціпивши зуби. — Мені абсолютно байдуже до твого особистого життя. Мені потрібна ця робота. Я тринадцять років збирала себе по шматочках і будувала заново, поки ти…

— Поки я що? Складав себе з уламків заново після твоєї втечі? — він раптом опиняється зовсім поруч, вторгаючись у мій особистий простір. Я відчуваю аромат його парфумів — складний мікс терпкого цитрусу, дорогої шкіри та металу. — Ти просто пішла. Випарувалася. Після всього, що ми обіцяли одне одному. А тепер стоїш тут, у цьому дорогому костюмі, і кажеш, що організуєш моє свято? Відмовся від контракту. Зараз же. Просто зараз напиши заяву.

— Не можу, — я зціплюю зуби так сильно, що починають боліти щелепи. — Якщо я розірву його сьогодні, я не просто втрачу посаду директора. Я втрачу ліцензію, репутацію і виплачу такий штраф, що мені доведеться продати будинок і залишитися на вулиці. Я не дозволю тобі знову зруйнувати моє життя, Дмитре. Тільки не тепер, коли я нарешті міцно стою на ногах. Ти для мене ніхто, не більше, аніж будь-який інший наречений, і тут нема нічого особистого. 

Він дивиться на мене зверху вниз, і цей погляд пропікає шкіру. Його обличчя здається висіченим з каменю, жоден м'яз не здригається, лише ніздрі ледь розширюються від гніву. Дмитро ніби намагається розгадати якусь таємницю, зазирнути мені в саму душу, а потім різко розвертається на підборах своїх ідеально начищених туфель.

— Гаразд. Ти сама обрала цей шлях. Але не скаржся потім, що це весілля стало твоїм персональним пеклом, Тетяно.

Важкі дубові двері гримають так, що на моєму столі аж підстрибує кришталева склянка з водою, а по стінах розходиться гучна луна. Я безсило опускаюся в крісло, відчуваючи, як зрадницьки тремтять пальці, і намагаюся зробити хоча б один нормальний вдих.

— Таню? — Аліса заходить тихо, як тінь, майже не створюючи шуму. Вона зупиняється біля порогу, тримаючи в руках тацю з кавою, і по її занепокоєному обличчю стає зрозуміло — вона все чула. — Це він, так? Батько Мілани?

Я лише мовчки киваю, закриваючи обличчя долонями. Перед очима досі стоїть його розлючене обличчя.

— Як я могла так втрапити, Алісо? Організувати це весілля — єдиний шанс обійти Ілону. Чому Белла Стальська не могла обрати собі іншого чоловіка?

— А може… це доля? Ти не хочеш нарешті відкрити карти? Сказати йому правду? Що він — батько дванадцятирічної дівчинки, яка зараз сидить у сусідній кімнаті в навушниках і малює ескіз сукні для його нареченої? — Аліса присідає на край мого столу, заглядаючи мені в очі.

— Нізащо, — відрізаю я, і мій голос звучить як удар батога. — Він хотів позбутися її ще до народження. Я не дозволю йому навіть на один крок наблизитися до неї зараз. Ми просто відпрацюємо це весілля. Шістдесят днів професійної витримки. Я витримаю. Я мушу.