Частина 3. Реабілітація. Розділ 13. Яке право ти маєш жити з серцем моєї дочки?

— Олю, ти всі ліки випила? — Саша подивилася прямо на мене.

А я сиділа за столом і пила чай.

— Сашо, йди вже до ВНЗ... — я посміхнулася.

— У твоєму телефоні я встановила нагадування про прийом ліків, — серйозно продовжила мала. — Всі ліки розкладені по дозам на звичному місці, — Саша підсіла до мене. — Може мені ще пару днів вдома побути?

— Ти вже більше місяця не відвідуєш ВНЗ, — я взяла її за руку. — Я велика дівчинка, впораюся з прийомом таблеток.

— Коли я прийду — підемо на прогулянку, — сказала вона. — Ти все ще не підвищила своє фізичне навантаження, а лікар казав тобі...

— Коли ти встигла стати моєю матусею? — я видала смішок. — Так швидко виросла, прямо бачу Влада в тобі...

— Може найняти тобі тренера по лікувальній фізкультурі? — Саша, здається, проігнорувала згадку про Влада. — І не забувай кожну годину мити руки...

— Господи... — я встала зі стільця і ​​смикнула її за руку, щоб вона теж встала, а потім легенько штовхнула її в спину, до дверей. — Ти мені ще няньку найми.

— Я серйозно... — мала знехотя пішла до виходу, одягнулася і узяла сумку. — Буду дзвонити кожні сорок хвилин.

— Тебе не буде всього три години... — трохи роздратовано відповіла я. — Ти вже залишала мене на такий час, їздила на ринок, в торговий центр, пам'ятаєш?

— Гаразд... — Саша востаннє подивилася на мене і нарешті відкрила двері. — Олю, якщо хоч що-небудь, будь-яка дрібниця — відразу телефонуй.

— Так, так, нянечко... — я знов підштовхнула її, тепер за двері. — Чекаю вдома.

— Я швидко... — не встигла вона договорити, як я зачинила двері перед її носом.

Піклується про мене ще більше ніж Влад... — я посміхнулася. — До речі про Влада. — я дістала телефон і набрала його по вайберу.

— Олю, привіт! — почула я його бадьорий голос.

— Щось ти дуже задоволений... — підозріло сказала я.

— Радий, що ти подзвонила... — ніби і не збрехав він. — Як ви?

— Ледве спровадила твою малу до ВНЗ, — я зітхнула. — Носиться зі мною як з малою дитиною... Встановила в телефон нагадування по прийому таблеток, уявляєш? Навіть якщо йде, дзвонить кожні півгодини. А ще, не повіриш, зібралася найняти мені тренера по лікувальній фізкультурі...

— Значить, можу за тебе не хвилюватися... — він зробив невелику паузу. — Саша серйозно підійшла до справи.

— Мені здається, що навіть ти не був би таким прискіпливим як вона… — я знову зітхнула. — Швидше б ти повернувся... Нам тебе дуже не вистачає. — тихіше додала я.

— Зараз завершується тестовий етап, після якого всіх розділять на різні групи... — Влад зітхнув. — Ми з Дімкою сподіваємося потрапити на трансплантацію кісткового мозку, тоді ймовірність один до п'яти отримання того самого кісткового мозку з мутованим геном, стійким до ВІЛ.

— Я читала про ці пересадки, небезпечна це справа. Смертність висока, — я зітхнула. — Спочатку вб'ють ваш мозок і тоді найменша інфекція і все...

— Хто не ризикує, той не п'є шампанське, — він посміхнувся.

— А ти у нас великий любитель ризикувати, — я знов зітхнула. — До речі, щось ти про Дімку-то свого постійно говориш... Навіть Сашка відійшла на другий план...

—  Та ну... — він видав смішок. — Сашка — це Сашка, дитя дитям... Дімка — це Дімка, мій друг і товариш по нещастю.

— Зрозуміло, — тихо сказала я. — Знаєш, вона вся така позитивна зараз, бадьора... Але мені здається, що це удаване... Їй дуже погано без тебе, а ти навіть не дзвониш.

— Ми домовилися зустрітися через шість місяців... Уже п'ять. Навіщо зайві розмови? Подзвоню, тільки якщо буду помирати.

— Не жартуй так…

— Я і не жартую, — тихо сказав він. — Якщо буду помирати, то обов’язково поговорю і з нею, і з тобою.

— Жорстокий ти... — трохи тихіше додала я. — Робиш вигляд, що думаєш про неї, а насправді — просто боїшся. Хіба тобі не хотілося б, щоб вона була поруч, підтримувала тебе?

— Оля, навіщо ти це починаєш... Так їй буде краще.

— Ти й справді так думаєш? — спокійно запитала я. — Ні, не відповідай... Боягуз. Знаєш, Влад, ти завжди був таким. Може здатися, що ти дійсно хочеш знайти кращий варіант, але це не так і я сподіваюся, що хоча б ти сам розумієш це.

— Її колишній не показувався? — вирішив перевести тему він.

— Ні… Не знаю. — поправила себе я. — Ми про таке не розмовляємо. І про тебе теж майже не розмовляємо. Негласне табу і дівчисько дотримується його.

— Зрозуміло, — Влад посміхнувся.

— Але зараз, коли ти сказав про це... — я витримала паузу. — Парфум. Уже тиждень напевно, я відчуваю на ній новий запах...

— Жіночий? — уточнив Влад.

— Не назвала б жіночим... Швидше — унісекс.

— Ясно, — він прикрив очі. — Ось і добре. Не розпитуй її.

— Гаразд, — погодилася я. — Ой, Саша телефонує, перевіряє, нянька моя… — забурмотіла я. — Дзвони нам, Владе.

— Ага, — на тому боці почулися гудки, а я відповіла на інший дзвінок.

— Оля, чому у тебе зайнято?

— З Владом говорила…

— І як він?

— Все нормально, стадія тестів завершується і скоро почнеться саме експериментальне лікування. У нього там один друг є, так що все не так погано.

— Що за друг?

— Вони в Німеччині познайомилися, — я посміхнулася. — Блакитноокий повнолітній блондинчик з ВІЛ, дуже розумний до речі.

— Ясно... — мала зітхнула.

— Можу розпитати його детальніше... — запропонувала я.

— Ні, — Саша усміхнулася. — Я рада, що він там не один.

А я раптово розсміялася.

— Гей, Оль, ти в порядку? — стурбовано запитала Саша.

— Забавно, навіть твоя реакція... Така ж як у нього.

— В сенсі? Що ти там йому розказала?

— Про новий запах, який весь час на тобі після ВУЗу, — я посерйознішала.

— Твій же парфум! — вибухнула мала. — Адже масаж я тобі сама роблю! Навіть на курси заради цього ходила, забула?

— Ой... — я прикинулася здивованою. — Але, в принципі, я ж не збрехала... На тобі був чужий запах.