Розділ 5. Я повинен зупинитися.

Дні календаря змінювалися один за іншим. Всі ми ходили до ВНЗ, двоє найбільш відповідальних по черзі контролювали головного прогульника, тобто мене. На вулиці ставало дедалі холодніше.

Саша все так само ходила в речах Олі та навіть інколи в моїх власних, поки через півтора тижні мені не набридло її боягузтво і я не повів її до Кирила.

— Владе, може не треба? — запитала вона, коли ми вже піднімалися сходами на третій поверх.

— Тобі речі зовсім не потрібні? А підручники? — я зітхнув. — Ти така дитина, кошмар...

— Давай не сьогодні... — блондинка стиснула рукав моєї сорочки в своїх пальцях.

— Не переймайся ти так... — я посміхнувся, перехоплюючи чужу руку і переплітаючи наші пальці.

Дзвінок у двері. Тихі кроки по той бік.

— Чому ти прийшла з ним? — сказав Кирило Саші замість вітання, а потім помітив, що наші пальці сплетені. — Якщо твої батьки про це дізнаються...

— Не бійся, дізнаються. — сказала блондинка. — Вони приїдуть на мій день народження.

— Ти начебто розумний, дорослий хлопець. — звернувся Кирило до мене. — Ти знаєш, що їй всього...

— Так, він знає, що я неповнолітня! — перебила хлопця Саша.

— І те, що тобі тільки шістнадцять? — уточнив Кирило.

— Ну яка різниця, скільки мені... — Саша подивилася на мене.

— Так, я знаю, що їй шістнадцять, — я зітхнув. — У перший же день подивився документи. По нїй ітак відразу було видно, що не більше шістнадцяти.

— Її батьки будуть проти відносин з дорослим хлопцем.

— Насправді, я і сам в якомусь сенсі проти них, — чесно сказав я, усміхаючись. — Але, на жаль, нічого з цим вдіяти не можу. То ти даси нам забрати речі?

— Так, — Кирило зітхнув і пропустив нас у квартиру, таку ж двокімнатну, як і та, в якій ми зараз жили. – Тільки збирай сама, – звернувся він до Саші.

Саша почала витягувати речі з ящиків і шаф, збирала книги з полиць і, через хвилин десять була повністю зібрана.

— Спасибі, Кирило... — блондинка подивився Кирилові в очі. — Пробач мене будь ласка. Воно якось само собою, ти ж розумієш...

— Розумію. Але не думаю, що це надовго,  — сумно сказав він, відвернувшись. — Ідіть.

***

Життя йшло в своєму темпі. Здавалося все так, як повинно бути.

Саша ходила в універ, я інколи теж. Весь інший час продовжував займатися фрілансом — писав різні статті про туризм і не тільки, а також робив фотки для стоків.

Зрозумів, що до хорошого швидко звикають. Буквально за два тижні я вже не уявляв собі ранку, коли прокидаюся не  з моєю блондинкою, яка обіймала б мене зі спини.

Оля стала все частіше пропадати — ми її майже не бачили, так як у неї почався черговий курс підтримуючої терапії. Часто вона навіть ночувала в лікарні.

Я і Саша ходили до неї, приносили ласощі і фрукти.

Оля посміхалася, сміялася над нашими дурними жартами і обіцяла, що терапія скоро закінчиться і ми більше не їстимо цей «жахливий» фаст-фуд. Майже кожен раз коли ми приходили, то заставали її за комп'ютером. Я знав, що вона має вже певну залежність від своїх віртуальних щоденників, але не міг забрати у неї і це.

А тим часом все наближався день народження моєї блондинки. І я розумів, що мені доведеться познайомитися з батьками Саші. Щодо цього, я прийняв для себе одне важливе рішення — я не хочу їх дурити.

Саша ж, навпаки  — усіма силами намагалася мене відрадити від серйозної розмови з її батьками...

— Але що якщо вони заберуть мене? — панікувала вона.

— Коли ти будеш повнолітня, то навіть вони нічого не зможуть зробити, — заспокоював її я. — Та і зараз… Вони не заберуть тебе з університету.

— Але плата за навчання... Що якщо вони відмовляться? — не поступалася Саша.

— Вони не стануть ламати тобі долю... — ухиляючись від прямої відповіді, сказав я.

Сам я прекрасно розумів, що батьки Саші швидше за все захочуть її захистити і навіть потайки сподівався на те, що вони вмудряться забрати її. Сам я вже не міг від неї піти. А це здавалося мені ідеальною можливістю. От якщо б я міг покинути Лондон, якби не Оля, я би і сам... Ні.

Кого я обманюю? Сам? Так я ніколи сам не піду від неї, вона для мене як повітря. — я подивився на свою дівчину.

— Влад... — блондинка торкнулася моєї щоки. — Що тебе турбує?

— Ти повинна пообіцяти мені, — тихо сказав я. — Твої батьки. Вони старше і мудріше. Ти муситимеш прислухатися до їхньої думки. Не кричи і не сперечайся, подорослішай по-справжньому. Все одно все буде так, як повинно бути.

Вони заберуть тебе... — розумів я. — І ти будеш в безпеці. На відстані. Ти забудеш мене, з часом. Місяць, два або три... Потім навіть не згадаєш. — я сумно посміхнувся. — Все ж Саша ще зовсім дитина і швидко знайде собі іншу забаву.

Навіть не знаю, чим вона так мене заворожила... У нас немає спільних інтересів. Ми слухаємо різну музику, у нас різні хобі, вона зовсім не читає! Суміжні професії… У якомусь роді. Але ж ми ніколи не обговорювали навчання...

Я просто повинен підштовхнути її в потрібному напрямку в потрібний момент. Так її життя не буде залучене в моє вмирання.

Чи зможу я це зробити? Я і сам не знаю… Я ніколи не прив’язувався до людей так сильно, як цього разу. Я навіть не знав, що взагалі можна так прив’язатися.

Я повинен зупинитися… Зупинити колесо, доки в мене ще є на це сили.

Її батьки, як і будь-які батьки на їх місці, зроблять правильний вибір і заберуть її від мене.

Це буде правильно. Мені все одно пощастило… Я зустрів її. Треба бути вдячним долі за такий прекрасний дарунок.

В будь-якому випадку, я не зможу жити, зіпсувавши її життя… Тому все повинно скінчитися...