Частина 1. Знайомство. Розділ 1. Зустріч, яка змінить все.

Хмари. Пролітаючи над ними, я ніби потрапляю в густу туманність, непроглядну сірість. Сірість — те, чого я завжди боявся, сам не знаю чому... Хоча, звичайно ж я брешу. Я знаю.

Літак поступово знижувався. Тиск змінювався і мені знову заклало вуха. Чергове місто, чергова  країна, в якій я знову шукаю можливість щось змінити. Ще один мій страх — страх не встигнути.

Не встигнути розмалювати новий чистий аркуш. Хоча... Я ж так жодного разу і не розмалював жоден з них до кінця. Не тому, що не міг, ні. Вся проблема в результаті, завжди в ньому.

Я максималіст і це, напевно, погано. Мене засмучує, якщо щось, за що я взявся, до чого доклав свої руки, не стає найкращим. Скажу більше, я завжди вважав себе чимось вищим, щиро вірив у свою «винятковість».

«Я — не всі, а всі — не я.»

Напевно, одна з найдурніших думок, що були в моїй голові.

Я прикрив очі. Літак поступово знижувався.

— Ladies and gentlemen, welcome to London Heathrow Airport. Local time is 11.45 and the temperature is 20 degrees above zero. For your safety and comfort, please remain seated with your seat belt fastened....

Як завжди без жодних емоцій. Назва аеропорту, час, температура... Речі посадки, зльоту, ритуали «на автоматі», недооцінка свого часу.

Кожен з нас весь час кудись поспішає... Ми біжимо, спізнюємося, весь час спізнюємося. Нам катастрофічно не вистачає часу. Час просто як пісок вислизає з наших рук ще швидше, якщо схопити занадто багато. Час... Коли люди дійсно навчаться його цінувати? Кожна хвилина нашого життя — унікальна. Кожний ранок, день, вечір, ніч, світанок і захід сонця, кожен дощ і сніг... Кожна зустріч, кожна мить. Плівка, на якій немає і ніколи не буде ідентичного кадру, навіть якщо на перший погляд сюжет вже давно заїжджений.

Цінувати. Потрібно вміти цінувати свій час. Адже насправді у нас його не так вже й багато, подумай про це. Ну доживеш ти начебто до сімдесяти років... З них двадцять п’ять років ти проспиш, десять — провчився, п’ятнадцять-двадцять просто проведеш на роботі, виконуючи якісь автоматичні дії. Десять років витратиш ти ще на якусь дурість: просидіш в інтернеті, подивишся телевізор... Ось так і пройде твоє життя. Людина вісімдесят відсотків своїх дій робить "на автоматі": спить, їсть, йде в школу або на роботу за наміченим маршрутом, чистить зуби... Все, майже все життя і протікає так - неусвідомлено, «на автоматі». Невже і ти хочеш залшок того часу що у тебе є, жалюгідні двадцять відсотків втратити даремно...

— Please check around your seat for any personal belongings you may have brought on board with you and please use caution when opening the overhead bins...

Перевірте речі, акуратно діставайте їх, якщо потрібна допомога — залишайтеся на місцях до тих пір, поки інші пасажири не вийдуть і звичайно ж один з наших членів команди буде радий допомогти... — я чув англійську нібито рідну, українську, мову. — Дякую за те, що приєдналися до нас в цій мандрівці, ми сподіваємося побачити вас на борту в найближчому майбутньому. Гарного дня.

Лондон зустрів мене легким туманом. Я досить швидко пройшов погран-контроль і забрав багаж.

Добре, що аеропорт Хітроу не Коломбо Бандаранайке, але про це вже як-небудь іншого разу...

— Владе, нарешті ти вдома... — до мене підійшла невисока рудоволоса дівчинка з каре, і я одразу впізнав у ній Олю.

— Каже українцеві в Лондоні молдаванка, яка навчалася в Києві... — я обійняв її. — Де твої світлі прядки? Знову перефарбувалася?

— Ти і сам знаєш, моєму серцю найбезпечніше в одному місті з лікуючим кардіологом, — Оля усміхнулася. — А волосся… Поки є  — можна фарбувати, років десять ще точно протягнуть, хоча мені і п'яти вистачило б із запасом...

— Ти як завжди оптимістична... — я притягнув її руку до своїх губ і легенько поцілував, а потім повів її за руку до виходу.

— Як в Німеччині? — запитала, нарешті, вона.

— Так само, як і всюди, — я посміхнувся. — Від перестановки доданків сума не змінюється. Хоч в Україні, хоч в Німеччині, хоч тут — все одно мене чекає СНІД, рано чи пізно.

— І це ти мені кажеш про песимізм? — Оля дзвінко розсміялася і тихо додала в саме вухо, коли ми сідали в таксі. — Я скучила за тобою…

— Я теж, Олю... — сказав я вже в машині, по тілу пішли мурашки, ми вже саме під’їжджали. — Нарешті я вдома.

— Каже українець, який навчався в Кореї, Німеччині та живе в Англії, — дівчина притулилася до хлопця. — Нарешті ти вдома... — додала вона трохи тихіше.

— Давай сьогодні нап'ємося за наше здоров'я, — я відкрив двері машини і подав їй руку.

—Хіба що таблеток, і суворо дозовано... — Оля взяла мене за руку і вийшла з машини. — У тебе всі препарати куплені? Або провізору нашому зателефонувати? Призначили щось нове?

— Давай вирішувати проблеми по мірі їх надходження.

Ми піднялися на ліфті на сьомий поверх.

Замок на квартирі номер тринадцять дзвякнув, впускаючи своїх господарів.

Щасливий невдаха — це точно про мене... — подумав я, проходячи вглиб нашої затишної квартирки на околицях Лондона. — Вічно найбагатший з бідняків, здоровіший з усіх знайомих хворих і тому подібне.