~1~

Стояла глибока дощова ніч. Небо затягнуло чорними хмарами, крізь які прорізалися спалахи фіолетових блискавок, супроводжувані важким громом. Їдке чмакання підборів по багнюці переслідувало слух, але іноді ці звуки заглушалися на тлі зливи та невиразних роздумів. Щільна темна мантія ховала під собою міцне тіло. Лише біле волосся вибивалося з-під капюшона, тінь якого приховувала сірі очі, що бачили чимало горя за свої двадцять шість років. Від куточка її губ і через усю щоку простягався блідий, рівний шрам, додаючи виразу обличчя ще більшої жорсткості. Кожен удар долі загартував жіночі плечі, виковуючи характер і витривалість, недосяжну навіть для загартованих у боях та політиці суворих аристократів.

Холодні пальці стискали шкіряні рукавички, а з шиї звисав срібний ланцюжок із дерев'яним хрестиком. Ця проста прикраса не раз ставала приводом для кпинів з боку культу. Мовляли: «Без цієї дрібнички не можеш дати ради голими руками?». Втім, блондинка й сама не стримувала грубого оскалу — навпаки, вона ефектно демонструвала безнадійність та слабкість церков. Цей хрестик говорив за неї: «Мій ніж завжди біля вашого горла». Молода культистка зневажала умовності й відкрито виказувала свою зневагу до черниць, ображала у вічі священників, називаючи тих «нікічемними Іудами» — марними й безсилими знищити культи, що зародилися ще задовго до них. Вони панували на землях, дарованих їм богами, і всіляко намагалися розвивати як храми, так і свій вплив.

Звичайні люди оминали ці храми десятою дорогою, боячись потрапити комусь із культу на очі. Жителі знали, на що здатні ці люди. Культисти завжди мали при собі зброю і тримали в страху навіть безпритульне цуценя, яке забилося в стог сіна, ховаючись від негоди. Блондинка помітила цю чорну грудочку й схопила за шкірку, вдивляючись у його чорні очі та пропускаючи повз вуха відчайдушне скавуління бідолахи. Від страху те засіпало лапами й навіть не наважилося захищатися. Знявши сумку зі свого плеча, дівчина посадила тварину всередину, притиснувши деякі книжки ближче до спинки, і застебнула на ґудзик. Цуценя затихло, щойно його голова торкнулася м'якого дна.

Iдучи темними вуличками, вона швидко повернула праворуч, насолоджуючись звуками дощу. Дахами бігла вода, збираючись у ямки на дорогах. Світло в будинках давно вже не горіло. Коли вона минула кілька житлових будівель, у кінці вулиці показався храм, на гострому шпилі якого висів чорний залізний хрест. Похмура споруда, здавалося, керувала всім і кожним у цьому місті під назвою Вельхорн. З неї часто лунали молитви моторошною, незрозумілою народу мовою. Крики, плач і кров лилися зсередини рікою. Для цих стін подібне було нормою і частиною ритуалів, але те, що останні кілька років храм мовчав, тривожило людей урази більше.

Більшість розумників вважали, що культи або розпалися, або нарешті взялися за розум. Народ вірив, що істинні Боги покарали відступників за всі звірства, кров і муки, які ті принесли у цей світ. Але це було лише затишшям перед бурею. Культисти й справді перестали вимагати підношень, припинили викрадати дітей, забирати золото, срібло та худобу — усе те, що живило силу їхніх покровителів. Та причина була простою: підносити дари стало просто нікому.

Не змирившись із загибеллю своїх покровителів, які згинули кілька років тому в кровопролитній міжусобиці, культисти шукали будь-який спосіб повернути їх до життя. І знайшли. Лише одному з культів усміхнулася удача: до їхніх рук потрапила книга з описом ритуалу «Бенкет крові». Написане пророкувало, що цього дня один із полеглих богів зможе повстати з небуття.

Чутки, як це зазвичай буває, розповзлися миттєво. Звістка обурила інші культи до люті: ніхто не бажав схиляти голову перед чужим Богом, втрачати нажите за ці роки вплив і поступатися власним авторитетом. Ніхто не був готовий зазнати приниження й перетворитися на ніщо. Кожен фанатик залишався сліпо вірним своєму покровителю й до дрижаків боявся бути розтерзаним. Тому відданість і готовність битися за свого Бога стояли для них вище за саме життя. Тепер у них залишалося лише два шляхи: знищити фатальну книгу або захопити її будь-якою ціною.

Раніше міста корчилися у вогні та власних муках. Боги невпинно вимагали все нових підношень, ніяк не здатні насититися свіжою кров'ю. Та якось палач самої Смерті на ім'я Мілех змилувався над маленькою дівчинкою, яку принесли йому в жертву. Їй ледве виповнилося п'ять років. Кремезний культист уже стискав у руці ніж, готовий смугнути дитину по горлу, коли темряву розтяв владний жест. Висока, могутня постать піднінялася з піднесеного трону. Змахнувши на плече чорне пряме волосся, кат попрямував до центру храму, затопленого рікою крові й укритого трупами.

Малеча цокотіла зубами від холоду й страху, дивлячись чистими, добрими очима на високого хлопця. У його чорних зіницях горіло золоте ореол-кільце — він і справді здавався істотою не з цього світу, а його очі нагадували далекий Сатурн. Він ковзнув поглядом по її обличчю, і його гаряча долоня торкнулася дитячої щоки. Не розуміючи, що культист — лише смертоносне жало на хвості змії, яка зачаїлася перед нею, дівчинка притулилася до його колін у пошуках захисту. Вона не плакала й не кричала, лише тремтіла, мов лист, готовий зірватися з гілки. Заплющивши очі, вона відчула, як кремезна долоня м'яко потягнула її до себе. Кат опустився на одне коліно й провів рукою по дівочому волоссю, з якоюсь моторошною ніжністю вбираючи її трепет.

— Відтепер я називатиму тебе Флея, — м'яко мовив Мілех, дбайливо посадивши дитину собі на коліна.

Пізніше цей немислимий вчинок ще довго обговорювали в інших культах: з чого б це жорстокий палач пішов проти законів самої Смерті?