Шлях до Глибоких печер Древньої Жили лежав крізь найстаріші, базальтові розломи Горгонських гір, куди не проникали ні промені сонця, ні гуркіт північних вітрів. Тут повітря ставало щільним, густим і наскрізь просякнутим первозданною магією земного ядра. Кожен крок по давньому камінню відлунював у тиші глухим гуркотом, ніби саме серце гори билося в унісон із нашими кроками.
Ми йшли мовчки. Каелен ішов попереду, тримаючи в правій руці магічний смолоскип, чиє синювате полум'я висвітлювало вологі стіни печери, покриті дивними рунічними символами минулих епох. Його широка спина служила надійним щитом, а впевнена хода показувала, що жодна загроза не змусить його зупинитися на шляху до порятунку нашого сина. Я йшла слідом, відчуваючи, як із кожним метром углиб гори Сльоза Джерела на моїй шиї стає все гарячішою, пульсуючи у такт моєму тривожному, але рішучому серцебиттю. Ми залишили позаду замок, дітей і всю мертву тишу тривог, зосередившись на єдиній меті — дістати код зняття імперського прокляття.
Після пів години спуску вузьким кам'яним лабіринтом ми вийшли у величезну підземну залу, яка вражала своєю величчю. Посередині зали знаходилося природне озеро з абсолютно чорною, дзеркально гладкою водою, що не відображала світла нашого смолоскипа. Над водою зависла велична арка, витесана з цільного чорного обсидіану, всередині якої клубився щільний сріблястий серпанок. Це і було «Дзеркало Останнього Подиху» — прадавній портал, створений першими богами Півночі для подорожі між вимірами.
Каелен зупинився на краю кам'яного берега, повільно опустив смолоскип на землю і повернувся до мене. Його золоті очі в напівтемряві печери світилися дивним, майже неземним світлом. Він простягнув руки й узяв мої долоні у свої великі, гарячі долоні.
— Дзеркало вимагає плати за прохід, Аеліно, — сказав він тихо, але його голос пролунав під склепінням печери голосно й урочисто. — Вони кажуть, що воно забирає частину життєвих сил того, хто наважується перетнути межу вимірів. Але воно не може розділити душі, які з'єднані абсолютним, непорушним коханням. Ми крокуємо туди разом.
— Я не боюся ніякої плати, Каелен, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі й відчуваючи, як усередині мене розливається спокійна, непохитна сила. — Якщо доведеться віддати частину мого дихання, щоб мій син жив, я зроблю це не вагаючись ані секунди. Наше кохання витримало війну з імперіями, витримає і цей простір.
Він збентежено посміхнувся, підійшов ще ближче і накрив мої губи довгим, палким, сповненим глибокої віри поцілунком. У цьому поцілунку перемішалися весь наш біль від прокляття Даміра, вся наша лють до загарбників і вся безмежна ніжність, яка тримала нас разом крізь усі роки. Коли ми відірвалися одне від одного, Каелен міцно обійняв мене за плечі, і ми разом зробили крок уперед — прямо у клубочення сріблястого серпанку Дзеркала Останнього Подиху.
У ту ж секунду реальність навколо нас розсипалася на мільйони уламків.
Холодний, пронизливий вітер із тисячі інших вимірів ударив нам у обличчя з такою силою, що перехопило подих. Мені здалося, що невидимі крижані леза проходять крізь моє тіло, вириваючи з грудей частину життєвої енергії, як і попереджала старійшина Марта. У вухах зашуміли голоси мільйонів чужинських душ, які намагалися затягнути нас у чорну безодню забуття.
Але міцні обійми Каелена стали для мене єдиним рятівним якорем. Його драконяче тепло, що розливалося по моїх плечах, блокувало будь-який холод чужого виміру. Ми стиснули руки так міцно, що наші пальці болісно хрумтіли, але жоден із нас не розімкнув хватку. Ми йшли крізь сліпучу темряву, крізь бурю чужинських спогадів і мертвих світів, керуючись лише внутрішнім вогнем нашого зв'язку.
Нарешті сліпучий спалах білого світла вдарив у очі, змусивши нас зажмуритися.
Коли ми розплющили очі, земля під нашими ногами змінилася. Ми стояли на металевій, покритій іржею та магічним пилом платформі, що висіла посеред гігантської, занедбаної сферичної зали. Навколо нас у темряві безкінечного космосу мертвими тінями висіли залишки зруйнованих світів Імперії Забутих Світів. У центрі цієї платформи височів велетенський чорний моноліт, на якому горіли отруйно-зелені руни — головний архів імперського командування, де зберігалася «Книга Осколків».
Ми прийшли. Ворожий вимір зустрів нас гнітючою, задушливою тишею, але в наших жилах уже кипіла та сила, яка здатна була рознести це місце на атоми. Каелен вихопив з піхов свій дворучний меч, чиє золото засяяло серед мертвого металу, як єдине джерело життя.
— Ну що, кохана, — промовив він, кинувши на мене швидкий, але теплий погляд. — Покажемо їм, чого варта наша Північ?
Я кивнула, вивільняючи з долонь срібно-біле полум'я Берегині. Ми рушили вперед, готові знищити будь-кого, хто стане на нашому шляху до порятунку сина.
#2371 в Фентезі
#324 в Бойове фентезі
#5965 в Любовні романи
#1409 в Любовне фентезі
Відредаговано: 15.11.2026