Глава 2. Замок над прірвою

Падіння крізь магічний портал здавалося нескінченним тремором, де час втратив будь-який сенс. Крижаний вітер вив у вухах, немов зграя голодних вовків, а перед очима миготіли лише темрява, сині іскри та холодні розриви простору.

Я міцніше вчепилася в лускату броню Каелена. Мої пальці заніміли від холоду, а важка сукня, вимочена в попелі собору, важким вантажем тягнула донизу. Дракон тримав мене надійно, його тіло випромінювало дивовижне, майже спалююче тепло, яке не давало мені замерзнути серед цього міжпросторового хаосу.

Раптово засліплююче сяйво згасло, і ми вирвалися у відкрите небо.

Холодне повітря вдарило в обличчя, змусивши мене ковтнути ротом морозний кисень. Я розплющила очі й мимоволі затамувала подих. Далеко внизу розпростерлися величні, вкриті вічним снігом та кригою засніжені піки Горгонських гір. Поміж гострими скелями кружляли густі хмари, відбиваючи бліде світло вечірнього місяця.

А прямо перед нами, на самій верхівці високої, стрімкої скелі, яка самотньо здіймалася над прірвою, висіла похмура замок-фортеця. Вона здавалася витесаною прямо з чорного базальту: високі вежі з гострими шпилями, масивні зубчасті стіни та вікна, у яких мерехтіло тьмяне, багряне світло.

— Це Крижане Гніздо, — пролунав над моїм вухом низький, спокійний голос Каелена. — Твій новий дім, Аеліно.

— Це не дім, а в'язниця, — вицідила я крізь зуби, прикриваючи обличчя від пориву снігової бурі.

Дракон лише тихо засміявся — цей звук був схожий на гуркіт далекого грому.

Він не став спускатися на центральну площу або біля масивних залізних воріт. Каелен залетів прямо на найвищу терасу замку, яка висувалася над глибокою прірвою. Як тільки його чоботи торкнулися засніжених кам'яних плит, портал позаду нас із гуркотом схлопнувся, відрізавши будь-який шлях назад.

Каелен обережно опустив мене на ноги. Мої коліна відразу зрадницьки затремтіли — чи то від переляку, чи то від різкого перепаду температури. Я ледь втрималася на ногах, але змусила себе випрямити спину й гордо підняти підборіддя.

— Навіщо я тобі? — запитала я, пильно дивлячись у його золоті, вертикальні зіниці. — Дядько казав, що ви, дракони, не втручаєтеся у справи людей уже понад сотню років. Чому ти зірвав весілля?

Каелен повільно зняв шкіряні рукавиці, розглядаючи мене з холодним розрахунком. У світлі місяця його обличчя здавалося висеченим із мармуру: гострі вилиці, темна тінь на підборідді та небезпечний, хижий погляд.

— Твій дядько — дурень, який бачить лише золоті монети, — спокійно мовив Каелен, роблячи крок до мене. — А герцог Вальден — зрадник, який сподівався за допомогою твого роду отримати доступ до того, що належить моєму клану. Ти думала, що твоя магія — це просто випадкова іскра?

Я застигла. Мої пальці мимоволі стиснулися у кулаки.

— Про що ти говориш?

— У твоїх жилах тече кров давніх Берегинь Вогню, — відповів Дракон, зупиняючись за крок від мене. Він випромінював таку силу, що мені довелося прикласти зусиль, аби не відступити назад. — Твій рід уклав угоду з моїми предками три століття тому. Ти повинна була стати моєю нареченою за правом крові, але твій батько приховав твоє народження, а дядько вирішив продати тебе Вальдену.

— Це брехня! — вигукнула я. — Моя сім'я ніколи...

— Твоя сім'я зрадила клятву, — суворо перебив мене Каелен, і в його очах спалахнув небезпечний багряний відблиск. — І сьогодні я лише повернув те, що належить мені.

Перш ніж я встигла відповісти, важкі дубові двері тераси відчинилися. На балконі з'явилася висока літня жінка у строгому сукні з темного оксамиту. Її сиве волосся було акуратно зібране на потилиці, а строгий погляд сірих очей миттєво оцінив мій плачевний стан.

— Ласкаво просимо додому, володарю, — жінка схилила голову у глибокому поклоні, а потім перевела погляд на мене. — Це вона?

— Вона, Марто, — кивнув Каелен. — Відведи її до Східної вежі. Дай їй сухий одяг, їжу та перев'яжи, якщо це потрібно. Вона повинна бути в порядку.

— Я не залишуся тут! — я зробила крок убік, гарячково шукаючи очима хоч якийсь вихід. Але навколо були лише гладкі базальтові стіни та запаморочлива висота прірви.

— У тебе немає вибору, Аеліно, — м'яко, але із залізними нотками в голосі сказав Каелен. — Навколо замку — тисячі футів скель і лютий мороз. Без мого дозволу ти не пройдеш і сотні кроків. Відпочивай. Завтра ми продовжимо нашу розмову.

Він розвернувся й швидким кроком зник у глибині замку, залишивши по собі лише легкий запах озону та згарища.

— Проходьте, панянко, — тихо мовила Марта, відступаючи вбік і звільняючи прохід до теплого коридору. — Нагорі вітер надто лютий. Ви замерзнете насмерть, якщо стоятимете тут далі.

Я глянула на прірву, потім на суворе обличчя економки. Лютість і відчай кипіли в мені, але розум підказував: зараз не час для безглуздого ризику. Мені потрібні сили, інформація та план.

— Добре, — сказала я, гордо піднявши голову й ступаючи через поріг. — Показуйте вашу вежу. Але запам'ятайте: я тут ненадовго.

Марта лише сумно посміхнулася куточками губ, зачиняючи важкі двері за моєю спиною.

Кімната у Східній вежі виявилася дивовижно затишною, хоча й строгою. Величезний камін, у якому тріщали товсті дубові дрова, відкидав м'яке помаранчеве світло на різьблені меблі з темного дерева. Широке ліжко під балахіном з важкого оксамиту, м'який килим на підлозі та високі вікна, з яких відкривався вид на засніжені гори.

Марта допомогла мені зняти важку, забруднену попелом весільну сукню, яка тепер здавалася лише страшним спогадом. Після гарячої ванни з пахучими травами та сухого вбрання — простої, але якісної темно-синьої сукні з м'якої вовни — я нарешті відчула, як тепло повертається до мого тіла.

На столику біля каміна чекала вечеря: гаряче м'ясо з прянощами, свіжий хліб і кубок із заморським вином. Але їжа не лізла в горло.

Я підійшла до вікна й приклала долоню до холодного скла. Десь там, за сотні ліг звідси, залишилася моя молодша сестра Лія. Що з нею тепер? Дядько Олвард буде лютувати через зірване весілля. Якщо він вирішить відігратися на ній...