Клятва на попелі

Важка весільна сукня зі срібного парчатого шовку давила на плечі, наче викована з заліза броня. Кожен крок уздовж довгої галереї Собору Світанкового Променя відлунював від мармурових плит дзвінким, ритмічним відлунням, схожим на відлік останніх хвилин моєї свободи.

Перед дзеркалом у масивній різьбленій рамі стояла дівчина, яку я ледь впізнавала. Корсет, стягнутий до межі можливого, не давав зробити повноцінний вдих, а високий комір, розшитий річковими перлами, муляв шкіру шиї. Моє довге темне волосся зібрали у складну зачіску, скріплену дорогоцінними шпильками у формі розкритих крил.

— Ти повинна бути вдячна, Аеліно, — пролунав від дверей сухий, позбавлений емоцій голос мого дядька, лорда Олварда. — Цей шлюб врятує наші землі від банкрутства. Герцог Вальден — один із найвпливовіших людей королівства.

— І один із найжорстокіших, — тихо відповіла я, не повертаючись. Мої пальці стиснулися на краю мармурового столика. — Йому за шістдесят, дядьку. Його попередні дві дружини померли за дивних обставин.

— Досить! — лорд Олвард ступив у кімнату, його важкі чоботи зацокотіли по плитах. — Твоя думка нікого не цікавить. Договір підписано, печатки поставлено. Через пів години ти станеш герцогинею Вальден. Запам'ятай: твоє завдання — посміхатися, тримати язик за зубами та народити йому спадкоємця.

Він підійшов ближче, схопив мене за підборіддя й змусив подивитися йому в очі. У його погляді не було ні краплі родинного тепла — лише холодний розрахунок і жадібність.

— Не смій зіпсувати цей день, Аеліно. Якщо зробиш бодай один хибний крок, твоя молодша сестра вирушить до монастиря Найсвятіших Обітниць. Ти ж знаєш, як там поводяться з неугодними.

Я зціпила зуби. Згадка про маленьку Лію була єдиним важелем, яким він міг змусити мене підкоритися.

— Я зроблю все, що потрібно, — видихнула я, тамуючи гнів і відчай, що випалювали мене зсередини.

— От і чудово, — дядько відпустив моє обличчя й кивнув служницям, які чекали біля дверей. — Поправте їй шлейф і виводьте до вівтаря.

Коли двері за ним зачинилися, я залишилася наодинці зі своїм віддзеркаленням. Мої власні очі випромінювали темну, небезпечну рішучість. Вони вважають мене беззахисною пташкою, яку можна продати заради виплати боргів? Вони помиляються. Я виживу в замку герцога, знайду його слабкі місця й виборю волю для себе та Лії, чого б це мені не коштувало.

Дзвони собору розливалися урочистим гулом, який віддавався вібрацією в моїх грудях. Величезні вітражні вікна відкидали на кольорову підлогу химерні візерунки з червоного, синього та золотого світла. Усі лави собору були заповнені знаттю: шовкові сукні, оксамитові камзоли, блиск діамантів та фальшиві посмішки.

Наприкінці довгої килимової доріжки біля вівтаря чекав герцог Вальден. Його сивіюче волосся було гладко зачесане назад, а маленькі, глибоко посаджені очі оглядали мене з оцінюючим виразом купця, який купує породистого коня. Поруч із ним стояв верховний жрець у білосніжній мантії, тримаючи в руках ритуальний чаші для скріплення шлюбної клятви.

Кожен крок до вівтаря здавався мені сходженням на ешафот. Повітря у соборі було важким від пахощів ладану та солодких духів гостей. Дядько Олвард вів мене під руку, міцно стискаючи моє зап'ястя, ніби побоювався, що я розвернуся й кинуся навтікача.

Коли ми зупинилися біля вівтаря, герцог Вальден зробив крок уперед і взяв мою холодну долоню у свою — суху й шорстку. Огида підступила до горла, але я змусила себе не відсмикнути руку.

— Шановні гості, — урочисто заговорив верховний жрець, його голос лунав під високими склепіннями собору. — Сьогодні перед лицем вищих сил ми з'єднуємо два давніх роди...

Він говорив довго, карбуючи кожне слово, але я ледь чула його. Усе моє тіло було натягнуте, мов струна. Всередині мене закипав дивний, незрозумілий імпульс — магічна іскра, яку я приховувала з самого дитинства. Моя магія була слабкою, сплячою, але зараз вона реагувала на мою лють і відчай.

— Герцогу Вальден, чи берете ви Аеліну з роду Вальмор за свою законну дружину? — запитав жрець.

— Взято з радістю, — прокаркав герцог, посміхаючись своєю вузькою, безкровною посмішкою.

— Аеліно з роду Вальмор, чи даєте ви обітницю вірності та покори...

Жрець не встиг договорити.

Раптово повітря в соборі різко похолодало. Вітражні вікна забрязкали, а полум'я сотень свічок біля вівтаря в мить змінило свій колір з теплого жовтого на сліпуче, яскраво-блакитне. Гул дзвонів над головою різко обірвався, змінившись загрозливим треском, від якого заклало вуха.

— Що відбувається?! — вигукнув хтось із гостей.

Під підлогою собору прокотилася потужна вібрація. Мармурові плити під нашими ногами вкрилися мережею тріщин. Люди почали кричати, піднімаючись зі своїх місць і кидаючись до виходу, але важкі дубові двері собору із гуркотом зачинилися самі собою.

— Захищайте герцога! — закричав начальник варти, оголюючи меч.

У той же момент центр високого купола собору вибухнув. Тисячі уламків кольорового скла та каміння посипалися донизу. Разом із ними в приміщення ворвався сліпучий стовп вогню й густий, озоновий дим, який заповнив увесь простір.

Я впала на коліна, закриваючи голову руками від падаючих уламків. Поруч зі мною пролунав крик герцога Вальдена, якого відкинуло магічною хвилею.

Зі смолоскипного полум'я та диму постала постать.

Це був чоловік. Високий, шикрокоплечий, одягнений у темну лускату броню, яка мерцяла синюватими відблисками. Його темне волосся розвівалося від магічного вітру, а очі... Його очі горіли чистим, вертикальним золотом, як у хижака, що вийшов на полювання. Від нього віяло такою первісною, руйнівною силою, що повітря навколо нього буквально тріщало від статичної електрики.

Дракон. У людській формі, але це безсумнівно був він. Лорд-Дракон із північних засніжених піків, про якого складали страшні легенди.

— Хто ти такий?! Як ти смієш переривати священний обряд?! — закричав верховний жрець, піднімаючи свій магічний посох.