8

Серце Еналлії шалено забилося від хвилювання.
Вона озирнулася навколо, намагаючись швидко придумати, що робити.
— Що ж мені з тобою робити?..
Неподалік, за кількома деревами, вона помітила невелику хижину.
Еналлія перевела погляд на Нардіна.
Він лежав нерухомо, важко дихаючи. Холодний піт блищав на його обличчі, а груди повільно здіймалися.
— Треба тебе туди перенести.
Вона схопилася за його руки й спробувала підняти.
Нічого.
Нардін був надто важкий.
— Ну ж бо...
Вона напружилася, але змогла лише трохи підняти його плечі.
І тоді біля його тіла заворушився пісок.
Золоті крупинки піднялися невеликою хвилею, обвили Нардіна й завмерли.
Еналлія подивилася на них із надією.
— О, нарешті. Допоможи своєму хазяїну.
Пісок ніби подумав.
А потім кілька золотих крупинок повільно піднялися в повітря й... легенько посипалися їй просто на голову.
Еналлія завмерла.
Повільно витрусила піщинку з волосся.
— Ти зараз серйозно?
Пісок знову ворухнувся.
Ще кілька крупинок підлетіли й лоскотно впали їй на щоку.
— Що ти за пісок такий?!
Вона сердито витерла обличчя.
— Твій хазяїн непритомний, а ти зі мною граєшся?
Пісок невинно закружляв над Нардіним.
— Допоможи мені його підняти!
У відповідь — тиша.
Еналлія важко видихнула.
— Чудово...
Вона знову схопила Нардіна під руки й потягнула.
Цього разу змогла підняти його корпус, але ноги чоловіка безвольно волочилися по землі.
— Ти ж, здається, король Жовтих Пісків...
Вона перевела подих.
— Міг би хоч трохи полегшити мені життя.
Пісок ледь помітно ворухнувся.
Еналлія примружилася.
— Тільки спробуй знову мене обсипати...
Кілька золотих крупинок зависли просто перед її носом.
Вона подивилася на них.
Вони завмерли.
— Отак краще.
Еналлія обережно поклала Нардіна назад на землю й сіла поруч, намагаючись відновити дихання.
— Добре. Тоді будемо думати інакше.
Вона подивилася на хижину.
До неї було зовсім недалеко.
Але сам Нардін...
Еналлія провела долонею по його мокрому від поту волоссю.
— Ти ж не можеш зараз просто померти.
Нардін ледве ворухнувся.
Його губи розімкнулися.
— Не... командуй...
Еналлія різко підняла голову.
— Ти мене чуєш?!
Але його очі так і не відкрилися.
Він знову провалився в непритомність.
Еналлія стиснула губи.
— Добре. Значить, живий.
Вона подивилася на пісок.
— І ти теж слухай уважно.
Золоті крупинки зависли в повітрі.
— Якщо ти справді належиш йому... допоможи мені.
Пісок повільно опустився на груди Нардіна.
На мить нічого не відбувалося.
А потім золоті крупинки почали збиратися навколо його тіла, ніби формуючи під ним невидиму опору.
Еналлія завмерла.
— О...То все-таки можеш.

Пісок підняв Нардіна, обережно утримуючи його над землею і поніс туди, куди вказувала Еналлія.

Хижина виявилася зовсім невеликою  одна кімната, стіл, кілька старих стільців і лише одне ліжко. Схоже, господар цього місця не очікував приймати багато гостей.

Пісок обережно опустив Нардіна на ліжко.

Чоловік важко застогнав і відкинув голову на подушку.

— Потерпи... — тихо сказала Еналлія, схилившись над ним.

Вона торкнулася його чола й одразу відсмикнула руку.

— Боги...

Жар лише посилювався. 

 Еналлія швидко розстібнула верхні ґудзики його сорочки, щоб йому було легше дихати.

І раптом завмерла.

На його плечі, майже біля ключиці, виднілися дві маленькі темні цятки. Еналлія нахилилася ближче, наче слід від зміїних іклів.

Її погляд миттєво став холодним.

— Ні...

Вона провела пальцями поруч із раною, не торкаючись самих проколів.

— Це не вино...

Тепер усе стало на свої місця.

Його раптова слабкість. Піт. Жар. Втрата свідомості.

Еналлія різко випросталася.

— Коли?

Вона почала пригадувати кожну мить у палаці.

Королева змій підійшла до Нардіна.

Налила йому вина.

Стояла надто близько.

Потім він випив.

Але ні.

Слід на плечі не міг з'явитися від самого вина.

Еналлія заплющила очі, змушуючи себе відновити події ще раз.

Їхня зустріч із королем.

Їжа.

Келих.

Королева змій, яка підійшла до Нардіна.

Її рука...

Еналлія розплющила очі.

Вона різко відвернулася, згадуючи той момент.

Королева змій навмисно стояла так близько, що її волосся торкалося плеча Нардіна.

А потім...

Еналлія завмерла.

— Вона тебе вкусила.

У кімнаті запала тиша.

Нардін ледве ворухнувся.

Вона знову схилилася над ним.

— Ти випив вино, щоб захистити мене...

Її пальці стиснулися в кулак.

— А отрута вже була в тобі.

Еналлія дивилася на два проколи й відчувала, як усередині піднімається лють.

Тепер вона була майже впевнена король змій не просто дозволив їм піти.

Він хотів, щоб вони пішли.

А отруєний Нардін мав стати частиною  плану королеви змій.

Еналлія підвелася й подивилася на двері хижини, за ними туман.

Пісок біля ліжка тихо заворушився.

Наче почув її слова.

Еналлія перевела на нього погляд.

— І навіть не думай знову сипати мені на голову. Нам зараз потрібна твоя допомога.

Пісок завмер.

А потім маленька золотиста цівка повільно поповзла до пораненого плеча Нардіна.

Еналлія нахилилася ближче.

— От і добре...

Та щойно пісок торкнувся краю рани, він раптом почорнів.

Еналлія різко відсахнулася.

— Що за...

На золотих піщинках проступили чорні прожилки.

Її обличчя змінилося.

— Це не звичайна отрута.

І десь далеко, за стінами маленької хижини, почувся тихий зміїний шиплячий звук.

— Вона хоче його... — тихо сказала Еналлія, дивлячись на Нардіна. — І йде за ним.
Вона різко повернула голову до дверей.
— Пісок! Охороняй хижину. І ні в якому разі не впускай сюди нікого.
Золоті піщинки біля ліжка заворушилися, ніби зрозуміли кожне слово.
За мить вони ринули назовні.
Навколо хижини здійнявся справжній купол із піску. Він закрутився у високий смерч, відрізаючи будинок від навколишнього світу.
І саме тоді з-за дерев знову долинуло шипіння.
Ближче.
Ще ближче.
Еналлія завмерла.
— Вона вже тут...
Нардін раптом різко стиснув кулаки.
Його тіло напружилося, наче він вів боротьбу з невидимим ворогом. Жар від нього йшов хвилями, дихання збилося.
— Ні... — прошепотіла Еналлія. — Тримайся.
Вона знала, що повинна зробити.
Отрута не просто вбивала його. Вона намагалася підкорити його тіло, нав'язати йому чужу волю.
Але Еналлія могла протиставити цьому свою магію.
Вона мала наповнити його тіло власною силою, повернути йому контроль.
— Нардін, слухай мене...
Він застогнав і різко вигнувся від нового нападу судом.
Еналлія нервово ходила кімнатою, переводячи погляд із нього на двері.
Звідти долинали удари.
Щось намагалося прорватися крізь піщаний купол.
Раз.
Другий.
Третій.
Пісок ревів надворі, не дозволяючи змії проникнути всередину.
Але шипіння не припинялося.
Еналлія знову подивилася на Нардіна.
Його пальці вчепилися в простирадло.
Він боровся і не піддавався.
— Ти впертий навіть тоді, коли тебе отруїли...
Вона підійшла ближче, Нардін раптом розплющив очі.
Погляд був затуманений, але в ньому ще жила його воля.
— Не... підходь...
— Це я, — тихо сказала вона.
Він похитав головою.
— Вона... хоче...
— Я знаю.
Його голос урвався.
Ще один напад.
Нардін стиснув зуби, намагаючись стримати крик.
І тоді Еналлія більше не витримала.
Вона нахилилася над ним і торкнулася його губ своїми.
Лише на мить.
Нардін різко схопив її за руки й відштовхнув.
— Не треба!
Еналлія ледь не впала, але втрималася.
— Це я, Нардін!
Вона знову наблизилася, не вириваючись із його рук.
— Подивись на мене.
Його пальці тремтіли на її зап'ястях.
— Це я, Еналлія.
Вона дивилася просто йому в очі.
— Не вона.
Її голос став тихішим.
— Я.
Нардін важко дихав.
Погляд повільно сфокусувався на її обличчі.
І на мить його пальці перестали стискати її руки.
А за дверима пролунав шалений удар.
Піщаний купол здригнувся.
Вона притиснула його руку до своєї долоні.
— Ти сам казав, що ніхто не змусить тебе підкоритися чужій волі.
Її очі блиснули.
— Тож не дозволяй їй забрати тебе .