Перед початком

«Завтра я можу презирати цей текст, вважати його наївним, дитячим або плаксивим, але на даний час розумію, що маю писати. Я мушу вилити це глибоке море, що гнітючою бомбою поселилося у моїх грудях з лівого боку. А кожна бомба, як відомо, має свій часовий механізм і хтозна, коли настане остання секунда відліку».

Саме такий запис у своєму щоденнику зробила Ярина того сонячного весняного ранку, перш ніж ковтнути залишки гіркої кави і піти на роботу. Останнім часом вона нагадувала собою відкриту пульсуючу рану, яка тремтить від кожного легкого пориву соціальних вітрів. Вона отерпла. Їй більше нічого не хотілося, не цікавило, не переймало. Всі юнацькі мрії розбилися на друзки на порозі дорослого життя і поселилися байдужою пусткою у її, колись палаючих очах.  Іноді вона носилася з тими уламками зі слабкою надією, що колись воскресне з байдужих, зцілиться новими мріями і життя знову набуде яскравих барв. Однак, нічого не відбувалося, не ставалося, бо Ярина нічого не хотіла, не думала, не переймалася, не любила, не творила, не могла, не читала, не слухала, не співала, не кричала, не танцювала, не бігала, не рвала, не метала. Ходила, як зомбі, на роботу і з роботи додому, а вечорами висла  у безглуздій стрічці соцмереж, щоб просто забутися від самої себе. Хіба це життя?  Однак, того, хто від самого життя боязко відмовляється, такий стан речей влаштовує. Як і Ярину. Як і більшість.

Та все ж повернімося до того сонячного весняного ранку.  Звичайно, так не могло тривати вічно і просто мусило щось трапитися. З тою ж більшістю впродовж усього життя нічого і не відбувається, але, дякувати Богу, не з Яриною.