Глава 14. У якій Олаф має слушні думки та ділиться ними з Володимиром, коли княже військо підступає до Червена.

 Вечірнє, але ще яскраве літнє сонце сліпило йому очі, легенький теплий вітерець тріпав довге русяве волосся - Олаф приязно посміхався собі та світові. Він мав всі підстави для радості - бо, хоч зараз сонце заходило, а його власна зірка повсякчас сходила!

Бо після Добрининого від’їзду до Новгорода, він фактично став першим радником та правою рукою князя! Володимир радився, обговорював з ним всі питання і хоч Олаф був дуже молодим, як і сам князь, той прислухався до його голосу навіть більше, ніж до голосу старших мужів!

Хоч Добриню було важко замінити, все ж князева гордість не дозволяла йому визнати свою помилку. А надто відправити посланців принизливо просити як і раніше знову бути князевим наставником та помічником. І тепер Олаф - молодий та відчайдушний варяг, почувався у своїй стихії поряд з таким самим молодим і відчайдушним князем.

 Він пам’ятав, як відразу по від’їзду Добрині, Володимир наказав зруйнувати давню  церкву Святого Іллі в центрі Києва, а на її місці зробити величезне капище, звезти туди головних ідолів з усіх підвладних йому слов’янських земель. Поставивши над ними головною височенну, прикрашену золотом і сріблом статую ідола Перуна, ототожнюючи себе з ним, та таким чином роблячи законною вічну владу Києва над усіма підлеглими йому землями. Зрозуміло, що Добрині це б не сподобалося, але ж він сам втік і не зміг захистити своїх “любих попів”, а ніхто тікати його не примушував! Ну, принаймні, сильно…

 І тепер ось, коли Володимир вирішив, що подолав будь-який опір у підкорених землях, він веде своє величезне військо на захід, на завоювання Червенських міст.

Старших мужів було поставлено перед фактом, що він прийняв рішення йти у Червенську землю, дехто зі старійшин намагався опиратися йому, кажучи, що це може викликати велику війну з могутнім лядським королем.Тоді Олаф помітив, як Володимирові очі заблищали недобрим огнем, коли він почув, що хтось суперечить його волі. Він схилився зі свого високого князівського трону і, розмахуючи кулаком, вигукнув:

 - «А Мешкові придеться змиритися зі втратою Червена! Інакше моє славетне військо пройдеться по його власній землі огнем і мечем і покаже йому, де раки зимують! І ще одне…» - Володимир зробив багатозначну паузу – «…зрадників та боягузів я вішатиму на першій-ліпшій гілляці!»

Після таких аргументів бажаючих вести суперечку лишилося не багато, бо всі знали про досить крутий норов нового князя. До того ж здобуття Червена і справді було необхідно для Київського князівства - бо таким чином всі торгівельні шляхи на захід, а також з півночі на південь опинялися під контролем Києва.

 Олаф не дуже переймався незгодою посеред кращих київських мужів, та їхнім небажанням йти у цей похід:

 - «Ця київська старшина такі страхопуди!» - сказав він невдовзі після цього Володимирові  - «Дай їм волю, і вони прив’яжуть тебе до себе і ти будеш в них на побігеньках, як мале дитя!»

  - «Що ти верзеш? Як ти смієш!» - ще не охоловши визвірився Володимир, він гадав, що відправивши Добриню ніхто вже не насмілиться суперечити йому…

 До того ж він вже повністю увійшов у роль великого князя і йому не подобалось навіть коли його найближчий друг і товариш по всіх пиятиках та загулах міг сказати щось подібне.

 - «Пробач, Володимире… я не хотів тебе образити!» - схаменувся Олаф.

 - «А з іншого боку ти в чомусь правий!» - зараз прозріння та тверезий розрахунок взяли гору  - «Давно вже слід показати цим страхопудам та боягузам хто справжній господар у хаті!»

 - «О, то хлопчик швидко вчиться…» - собі під ніс пробурмотів Олаф, а вголос, ховаючи іронію за лестивими словами, сказав -  «Ти неодмінно станеш великим воїном і правителем!» - і спробував захоплено подивитися князеві у вічі.

- «Так, я знаю!» - поблажливо вимовив Володимир. 

 І ось зараз вони прямували на захід. В останніх променях призахідного сонця виблискували важкі мечі та шоломи, голосно іржали коні - князівське військо підступало до Червена.