Глава 1. В якій Бориславові дошкуляє власна невпевненість.

  Сіроманці, сіроманці кружляють навколо. Вони шкірять зуби, обступають його щільним кільцем, наближаються. І наближаючись,намагаються стрибнути йому на груди і вирвати серце… або вчепитись у горло і роздерти на частини.

 Аж ось перший, вожак-сіроманець закляк, йому не стало духу стрибнути. Він раптом розвернувся і завив, піднявши морду до місяця.

 Не розуміючи, що сталося, Борислав опустив свої очі долі і побачив сірі вовчі лапи. Тепер це його лапи з великими кривими кігтями.  Він став…  вовком! Він сам став вовком!

 Борислав прокинувся спітнілий від жаху - він ще відчував вовчі ікла на своєму горлі і бачив власні, щойно отримані пазурі. Він все ще був у полоні сну - спочатку вовки гризуть і роздирають його, він відчуває сморід з їхніх пащек і запах власної крові та тельбухів. А потім він стає одним із них і має робити те саме з іншими…

   - «Це сон, всього лиш сон!» - повторював він собі, але все ще не міг заспокоїтись. Останнім часом він і справді почувався немов дикий загнаний звір. Тому й не дивно, що у своєму сні він уже і став ним. 

Останні кілька тижнів він, мов привид, кружляв навколо Преславиного дому. Їх колись спільного дому! Спостерігав, не наважуючись підійти ближче.

 Він жив у лісі, їв у лісі, спав у лісі, він наче застряг у своїй нерішучості, як у підвішеному не маючи сили щось змінити -  чи може покинути цю справу і забратися геть, чи все ж спробувати поговорити з Преславою… 

 Але про що говорити? Він бачив на власні очі, що вона живе не сама, бачив іншого чоловіка тут, поруч із нею.

   - «А чого ти очікував?» - говорив йому внутрішній голос - «Ви ніколи не були близькі з нею, вона навіть ніколи не говорила, що любить тебе! Все, що ти придумав було лише у твоїй уяві, а не насправді!»

   - «Але ж ми стільки пережили разом!» - доводив він сам собі.

   - «Це - наш дім, ми його разом будували, і, як не як, я таки врятував її від смерті!»

   - «Це все в минулому!» - підступно шепотів той самий голос - «Вона більше не любить тебе і ніколи не любила! Все, що ти маєш зробити, це просто забратися та дати їй спокій!»

І все ж Борислав поки що не міг погодитись з цим голосом, щось все ще тримало його тут. 

- «Я не поїду звідси, доки не поговорю з нею!» - як дні минали, остаточно вирішив він - «Я маю на власні очі пересвідчитись, що все вже скінчено, а, може бути, ніколи нічого й не починалося!»

 Але зробити цей вирішальний крок він не міг, щось утримувало його від цього. Мабуть йому заважав страх почути її відповідь і позбутися всіх сподівань, якими так довго жив, всіх своїх мрій, надій та ілюзій…

 Ось і був він зараз, мов та неприкаяна душа, що застрягла поміж світами, і не може знайти собі шлях до жодного з них…

  Бориславові пощастило вижити після падіння з багатометрової дніпрової гранітної кручі - щасливо уникнути численних гранітних брил і не розбити голови об скелясте дно. Але тепер він наче застряг між минулим і майбутнім, боячись ступити крок вперед, бо тоді омріяне майбутнє точно зникне… Це було доволі дивно для людини, яка стільки пережила, і здається уже не мала би чогось боятися. З іншого боку було зрозуміло, що він боявся прийняти хибне рішення, яке б змусило його змучену душу страждати ще більше, в якійсь мірі втративши сенс власного існування.

 Якась частина його казала - «Роби вже щось, ти не можеш вічно жити у лісі!»

 - «Я й зроблю!» - Відповідав Борислав сам собі - «Я звісно поговорю з нею, лиш випаде така нагода!»

- «І коли ж вона випаде?» - єхидно поцікавився голос.

- «Не знаю!» - чесно відповідав сам собі Борислав.