Глава 24

За кілька місяців Ольга остаточно одужала. Випадково, від дружини купця, якому  прислуговувала Малуша, Ольга дізналась, що та вагітна… спершу вагаючись, та потім вона все ж послала за нею - Чию дитину ти носиш? – Ще з порога спитала вона Малушу, що сором'язливо м'ялася біля дверей…

 - Відповідай! - Суворо дивлячись на неї, промовила Ольга.

 - Вашого сина… - Ледь чутно прошепотіла Малуша.

 - Це правда? Ти не брешеш мені? - Сердлячи її очима ще раз суворо спитала Ольга.

  - Боги мені свідки, в мене не було інших чоловіків… - Донеслося з Малушиних уст.

 - Я вірю тобі… - Задумливо промовила Ольга, вона підійшла до Малуші та взяла її за руку(Вона нізащо б не повірила Малуші, якби не зн ала її від самого дитинства, як дитину, яка б ніколи не збрехала їй…) - Ти носиш під серцем дитину мого сина, ти маш берегти себе, сідай, поговоримо…

Вона посадила Малушу на дубову лавку біля себе і обійняла - не дивлячись ні на що, вона завжди її любила, свою вихованицю і улюбленицю, хоча іноді і дозволяла собі різкість у поводженні з нею.(А як було інакше – вона все ж була княгинею та матір`ю князя, а Малушин вчинок не можна було, так би мовити не помітити і в прямому і в переносному значенні слова)  Але навіть в душі вона завжди вважала її рівною собі, бо хоч рід деревлянських князів і був стародавнім та поважним, та то був слов`янський рід, який все рівно був нижчий від варязького…

Але Малушу вона виховала, як рідну дочку і зараз як ніколи їй була потрібна її підтримка…

 - Не хвилюйся, все буде добре, я завжди захищу тебе… - Переконливо говорила Ольга…

 - Поїдеш у селище Будутине - там родовий маєток твоєї сім'ї, тихе та спокійне місце, народиш дитину там…

Ольга витирала Малушині сльози, що струмками стікали по її щоках - Заспокойся, все буде добре, тільки заспокойся…