Розділ І

Розділ І

Вони були з приміського селища біля обласного центру, жили по-сусідству. Старший брат Ані – Олександр вчився з Богданом в одному класі і був його найкращим другом. Потім вчилися в одному університеті.

Батьки їх дружили і часто ходили в гості одні до одних…

Була перша неділя червня. Сьогодні в Богданової матері був ювілей і батько Ані з такої нагоди пригубив чарчину, тому не зміг підвезти доньку до гуртожитку в обласний центр. Остання маршрутка теж давно поїхала.

Аня в розпачі глянула на тата, в очах бриніли сльози.

- Тату, ну як ти міг?

- Вибач доню, я думав, що вранці тебе підвезу. Хотів, щоб ти у Надії Василівни на ювілеї з нами була, - провина світилася в батькових очах. – Чому ти не сказала, що обов’язково сьогодні маєш  їхати?

- Я ж мамі казала, - сльоза покотилась по щоці дівчини.

Вона взяла телефон, набрала виклик. З того боку обізвався Дмитро – хлопець, з яким Аня зустрічалась.

- Коханий, я не зможу приїхати, - в голосі дівчини бринів кришталь. – Мене немає кому підвезти.

- Це як? Що бензин закінчився? – в голосі хлопця хлюпала насмішка та роздратування.

- Та ні…, тут ювілей … і спиртне вживали, - винувато затиналася Аня.

- Ну не очікував від твого батька, - саркастично кинув Дмитро.

- Не сердься, будь ласка, - ледь встигла пролепетати, як почула, що Дмитро відбив виклик і провина поглинула дівчину. Чомусь досить часто при спілкуванні з Дмитром Аня відчувала провину.

Спробувала набрати ще раз, але «абонент не абонент».

Вона залишилась стояти у своєму дворі і спостерігала як сонце рухається на захід.

Раптом чиїсь руки лагідно торкнулись пліч дівчини і її немов струмом вдарило. Оглянулась, хоч і так знала хто підійшов. За запахом парфуму. Богдан.

- Я не вживав спиртного, - Богдан лагідно торкнувся її щоки, втерши сльозу. – Я підвезу тебе. Твій батько попросив.

- Дякую-дякую-дякую, - враз засокотіла радісно, стала навшпиньки, цмокнула в щоку, а потім засоромилась появу  своїх почуттів. – Ти завжди був моїм янголом-охоронцем.

- А я? – з темряви вийшов її брат і огорнув обіймами.

Богдан сумно посміхнувся. Він не бачив Аню півроку, приїхав до матері на ювілей з надією побачити красуню-сусідку. Хотів поспілкуватись після застілля, а вона поспішає поїхати. До іншого. Згодився довезти, адже не міг дивитись на личко коханої, на якому застиг розпач. «Кохана, - подумалось. - Але кохає не його? Або швидше заплуталась в своїх почуттях. - Хотілось вірити»

Дівчина крутнулась виказуючи радощі, побігла до свого будинку за сумками, за нею її батьки, брат, а він застиг згадуючи…