Перший розділ

𝄞 Let It Go - The Neighbourhood

Ісіда

— Тут є лікар? — незнайомий мені чоловік зривається на крик, що апріорі дивно й чуже для мирного, цілком тихого спального району. — Поранена людина, допоможіть!

Безумовно, я не лікар і можу пройти повз, боязко схиливши голову й поспішаючи на пари до навчального закладу, але я ж не тварюка, правда? Треба йому допомогти.

Я зриваюся на біг, не втрачаючи зайвих хвилин на роздуми про те, чи здатна я грамотно допомогти. Позаду в мене чотири роки в медичному, врятована від побоїв подруга й жінка, яку я виявила під час нападу епілепсії. Непоганий багаж, чи не так?

Зараз я чортівськи пишаюся тим, що в моїй сумочці Герміони завжди є турнікет і рукавички, які я ношу із собою з першого курсу, пам'ятаючи слова викладача про те, що це певний обов'язок кожного, хто вміє надавати першу медичну допомогу. Наскільки я розумію, швидку вже викликали, я тут лише для зупинки кровотечі.

Опинившись на місці, посеред житлового комплексу, який вважається цілком хорошим для нашого району, дозволяю собі мить для огляду людини. Переді мною лежить чоловік, думаю, йому не більше двадцяти п'яти, якого поранили кулею в ногу. Мабуть, стрільцем був хтось без достатнього досвіду.

Присідаю навпочіпки, попутно розстібаючи замок і дістаючи предмети для порятунку. Запах металу, що йде від крові, одразу б'є в ніс. Морщу носа. Насамперед — рукавички, я не маю наміру заплатити за все це інфекцією в організмі. Мої руки в них ковзають, мені чутно лише звук його дихання, але я маю намір зосередитися на іншому.

— А ви лікар? — Яке дурне запитання? Навіщо заважати, коли бачиш, що людина зайнята справою? Хобі таке? Я стискаю кулаки до побіління кісточок. Колка відповідь так і проситься назовні, а я не в силах опиратися.

— Ні, клоуне. Розважаюся, не видно?

Звісно, у відповідь мені лише мовчання. Немає часу сперечатися, тому, швидко оглянувши рану, накладаю турнікет.

Він видає звук, болісний стогін, що мене радує. Живий. І житиме, і все завдяки мені, яка ж я розумниця! Забула записати час накладання! Ганьба мені. Із собою лише помада, мені потрібно якось викручуватися... Єдиний варіант — написати червоною помадою на лобі. Медиків це влаштує. Я не маю наміру вплутуватися в іще більші проблеми.

Кидаю погляд на годинник. Рівно пів на дев'яту. Пишу, м'яко торкаючись пензликом шкіри. На лобі проступають краплини поту. Хочеться їх змахнути, та не витрачатиму часу.

Залишилося дочекатися приїзду допомоги й передати пацієнта до рук лікарів. Він більше не моя проблема.

Переможно видихаю, знімаю й викидаю використані рукавички. Як же довго їде допомога, просто неможливо! Треба себе розважити. Погляд чіпляється за незнайомця, точніше — за його одяг.

Чорт, на ньому костюм від Tom Ford. Дорога тканина безжально розірвана й просочена кров'ю. Цікаво, його це засмутить? Скільки ж у нього грошей... Я теж не бідна, але він має розкішний вигляд. Навіть тоді, коли світле волосся скуйовджене, а на обличчі кілька подряпин, він уособлює всі пороки й красу забороненого Парижа.

Чути виття сирени, я бачу проблискові маячки, отже, мені можна йти. Я не маю наміру залишатися тут і запізнюватися. Не озираючись, іду геть.

Що ж, оце так досвід. Цікавою буде реакція подруги на пригоду сьогоднішнього ранку. Звучить як привід зателефонувати їй.

Назустріч мені виходять двоє парамедиків. Не хочу ускладнювати їм завдання, зважаючи на метушню навколо, тому, проходячи повз, вирішую повідомити важливі деталі.

— Турнікет на правій нозі, час на лобі. — Бачу кивок дівчини, що означає подяку. Мою справу завершено. Час повертатися до буднів.

Набираю звичний номер і чекаю. Сотня вічних гудків, і так завжди! Марітт вічно з телефоном, але ніколи не відповідає на дзвінок вчасно. У цій недоступності вся вона.

— Алло? — чути винуватий голос з того боку. — Пробач, я зовсім не бачила, що ти телефонувала. Розумієш...

— ...я була зайнята й відклала телефон, більше такого не повториться. І бла-бла-бла. Продовжувати? — стримуюся, щоб не закотити очі. Я говорю не зі злістю на близьку подругу, радше з легкою усмішкою. Я звикла. Та й не вмію довго злитися, особливо коли йдеться про неї.

Мала довго мовчить, образилася?

— Гей, ти там дуєшся? Припиняй. Я сьогодні врятувала людину, ми зобов'язані випити!

— Ти що? — Робить паузу. — Жартуєш, Ісо? Вибач, як це взагалі сталося? Мені потрібна розповідь. Негайно!

— Ну, нічого особливого. Когось поранили, уявляєш, стріляли! У нашому ж районі! Далі просто зупинила кровотечу, дочекалася швидкої й пішла. — Мені подобається те, як гордо я про це говорю. Відчуття, ніби врятувала світ, а не одного чоловіка.

— Господи, Ісо, ти говориш так спокійно, ніби подібне трапляється щодня. Зачекай, так і є? — Я хмикаю. Марітт смішить мене й водночас захоплює своєю безпосередністю. Завжди хотіла бути такою ж легкою, а не зарозумілою стервою, якою є нині.

— Так, ти хіба не знала? Щодня рятую людей від смерті, уже рік як!

— Ти жартуєш? Чи серйозно зараз?

— Подумай! — пауза. — Жартую. Я просто не звикла якось вихвалятися своїми вміннями, особливо вголос. Якось дико, знаєш? — Уже говорю з ноткою смутку у власному голосі. Не люблю порушувати цю тему. Мені завжди здавалося, що я ніколи не робила достатньо, щоб почути похвалу. Хоча, якщо все зводити до жартів, завжди називаю себе найкращою. Чи вважаю я так? Звісно, ні. Псувати все паскудним настроєм не маю наміру, краще звести розмову до мінімуму. — То коли зустрінемося?

— Давай на вихідних? Зараз багато роботи, у мене тут якийсь новий проєкт, намагаюся розібратися, що привезли, — винувато кидає подруга, оминаючи тему. До вихідних залишилося кілька днів. Нічого страшного, почекаю.

— Так, добре, Марі. Тоді до зустрічі.

— Давай, бувай, моя люба Ісо. — І скидає виклик. Вона завжди закінчувала розмову фразою «...моя люба Ісо», це було чортівськи в її стилі. І як після такого взагалі можна сердитися?