-11-

Засну до вечора, а коли західне сонце пурпуром очі залоскоче, розкрию вії і оглянусь. Тихо в хаті і порожньо, ніби немає нікого окрім мене.

– Семен...

– Тут я, – вигляне зі світлиці, а моєму серцю і боляче, і тепло відразу. – Ти мене так злякала. Що ти твориш з собою? Навіщо це?

Підійде і присяде поруч.

– Голку принеси, – за рукав візьму і в очі чорні подивлюся. – Прошу тебе.

Нахмуриться чоловік, головою тряхне. Волос короткий відріс вже, на кінчиках завивається і вуха прикриває. Але Семен послухає і принесе мою вишивку. Знає навіть яку. Багато розповідала про роботу свою, поки жили ми разом.

Протягну руки, а саму трясе, як від гарячки. Знаю на що йду, знаю від чого відмовляюся. Дивиться гість на мене жалібно-тоскно, і я здаюся. Не можу його втримати. Відпущу.

Вчеплюся в голочку, а вона затремтить і затанцює в руці. Золотий пилок розсиплеться, ніби сонце згасне, і ляже на канву. Ожила. О-жи-ла!

Семен до стінки притулиться. Ошелешений. Зітхне важко і кулак затисне.

– Не треба, Адела...

– Обіцяла тобі і я виконаю. Буде тобі щастя бажане, буде душа заспокоєна. Пробач, що змусила тебе в цій в'язниці сидіти.

– Та ти до чого?! – скрикне він, а очей від голки не відведе. – Я ж сам приїхав! Сам в бурю потрапив! Не хотів жити, ти дала мені шанс. А тепер забираєш?

Гляну на нього спідлоба. Що він марить? Захмелів, чи що?

– Що ти говориш, Семен? Нерозумні мови. Ти в гарячці?

– Не треба мені нічого! – розлютиться він. – Ти себе краще полікуй, – відмахнеться, а потім процідить крізь зуби: – Не смій мені шити, не смій! Чуєш?!

– Так... – я запнусь. А голка, знай, своє вишиває. Стібки рівні, хрестики пишні, як зірочки. – Що ж тобі треба тоді?

– Заспокоїла ти мою душу. Одужав вже. Не потрібно нічого зшивати. Якщо судилося з нею бути – я і так буду, а якщо ні... – голову опустить на груди широкі і видихне: – Тільки додому хочу.

– Так йди. Не тримаю тебе, – посміхнусь невпопад. – Жди відлигу і йди.

Семен гаряче гляне не мене і кивне.

– Добре. Так тому і бути!

Запалає злий вогонь в очах його чорних. Що не так? Відвернеться гість, в коридор піде, та дверима вхідними я-а-к грюкне.

А голка вишиває його долю світлу і щастя міцне, не зупинити вже. Нехай буде в нього дружина вірна та гожа. Дітей на радість і добробут в будинку. Квіти-маки-ружі розпускаються, червоним кольором застеляють полотно. Хто ж знав, що саме цю роботу почну, коли Семен до мене на поріг прийде.

Не зможе відмовитися тепер від чарівництва, і я не зможу зупинити голочки. Видно так визначено.

Плачу на канвою білосніжною. Гіркі сльози губи обпалюють, щоки ніби кропивою натираються. Пальці голка боляче ранить, не щадить, а картина вишивається, і вузол на моєму серці все тугіше затягується.

Вишиваю кілька місяців. Семен тихий стане, не читає більше, тільки будинком займається. Зрідка стоїть біля вікна і вдалину дивиться. Тужить? За рідним домом сумує?

Важко стежки даються. Пальці онімілі останнім часом, ніби не мої. У день встигаю тільки десять хрестиків вишити, а потім лежу на ліжку і дивлюся в стелю.

В кінці лютого несподівано запахом весни потягне. Птахи голосніше заспівають, та бурульки плакати почнуть. Снігова шапка опуститься, чорними плямами земля зарябіє.

Плачу кожен день і кожну ніч, поки сила моя розбиває мені серце. Ховаю очі і смуток-тугу свою від непроханого. Бачу, що залишилося в вишивці кілька рядів. Відлига прийде, і попрощаємося ми з Семеном. Так повинно бути. І так буде.

– Припини це, прошу тебе, – вкотре попросить чорноокий. Присяде поруч, в теплі долоні руки понівечені мої візьме. – Не вишивай її, не треба.

– Пізно.

– Дурна ти, Адела. Не потрібна мені інша. Навіщо її пришиваєш? Адже відчуваю, як серце застигає, як ти віддаляєшся з кожним хрестом. Відірви нитку. Зупинись!

– Ти ж сам просив. За цим приїхав.

– Ні! Це ти так думаєш! – закричить і до себе потягне. – Я ж пішов тоді і вирішив не повертатися, але ти мене з холоднечі витягла і собою зігріла. Не треба мені ніхто... крім тебе.

Серце стукне в грудях і зупиниться. Що я наробила! Голка тепер до кінця дійде, не пробачить мені вона. Ніколи.

– Не говори так. Ти ж іншу хотів, – дивлюся в його очі чорні, а він до губ нахиляється. – Скажи, що ти зараз лукавиш, що обманюєш. Не грай з моїм серцем. Як кіт з мишкою.

– Це ти граєшся, шиттям бавишся, маленька, а я просто кохаю тебе.

– Се-емен, що ж ти раніше не казав, милий мій? Навіщо мовчав? Не зупинити вже голочки, не відірвати нитку. Інша до тебе приш’ється. Не я.

Поцілує палко, обіймаючи.

– Боявся, дурень. Здавалося, що тягне до тебе просто через те, що під одним дахом стільки часу, але ні – весна йде, а я не хочу їхати.

– Пізно ... Пізно, розумієш? Не виправити тепер. Права була бабуся, – я обличчя руками затулю. – Не можна було відкривати тобі. Не можна було впускати в будинок. І мені світ не милий тепер, і твоє життя зруйнується.

– Хіба ти не чарівниця? Відміни ворожбу.

Дотики ніжні, поцілунки солодкі. Здається світ іншим став. Не можу відштовхнути його, не можу серце пов’язане закрити. Відповідаю йому несамовито, гаряче, зі стогонами, а сама знаю, що не бути нам разом. Ви-зна-че-но.

Як засне Семен, я до столу підійду. Сльози висохнуть, і горить душа яскравим полум'ям. Голочка засміється і стежки нові вишиє. Нитка зав’ється барвисто і останній хрест увійде вістрям в саме серце.

Кінець моєї казки. Ось він.