-10-

Ранок перед святом спокійний, лагідний.  Дзвіночки не турбують, хуртовина не біситься. Тиша навкруги незаймана. Чи не перед бурею?

Добре, коли руки чоловічі є. Допомагає Семен багато, всю важку роботу на себе бере. Дрова рубає, піч топить, воду гріє, навіть доріжки вчора витягнув і вибив на снігу.

Захоплені ми роботою. Спілкуємося легко, ніби брат з сестрою. Але я не підходжу близько: щоб запах його не чути і не торкнутися ненароком. Хоча будинок увібрав в себе дух чоловічий, не вивітрить ніколи. Буде душу лоскотати не один день, після того, як Семен поїде. Все зроблю, щоб пішов. Давно серце нитками багряними обплутано, нічого з собою вдіяти не можу. Не розв'язати вже вузли.  Назавжди люблю.

 Увечері ми втомлені сядемо до столу, пироги їсти та вино пити. Я пригублю напою терпкого, а сама на бабусину скриню погляну скоса. Важка ніч буде. Витримаю-впораюся?

Семен до телефону потягнеться. Читати збереться, а мені радісно і спокійно. Наберуся сил і натхнення, слухаючи його голос низький-співучий і лагідний.

Читав мені чорноокий весь грудень. Казки та історії дивні. Я засинала під них, як під бабусину колискову.

Після вина розморить милого. Засне Семен швидко. Очі глибокі заплющить, і схилить голову нежданий мій над столом, білою скатертиною застеленному.  Довго не наважуся торкнутися. Як вода в озері спочатку зими, зроблюся кригою, коли встану біля нього. Лише в серці вогонь на волю рветься. Подивлюсь і рукою потягнусь. І захочеться до губ торкнутися, але не можна, не можна, не можна... Нитка червона намертво вросла в мене, не розрубати довіку.  А чорноокий мовчить, тільки вії затремтять, ніби сниться що. Сподіваюся, гарне.

Нирну під руку і до ліжка гостя поведу. Він вже другий місяць на бабусиному спить. Лягаючи, потягнеться рукою та по губах моїх проведе, ніби випадково.

– Адела, звільни мене... – зашелестить його шепіт над вухом, а в мене коліна підігнуться. Хоч би не впасти. Не зганьбитися. Адже не знає він, що кохаю його, божевільна.

Впаде на подушку Семен без пам'яті. Очі щільно закриє. Втомився дуже, нехай поспить, а мені сьогодні силу повернути потрібно.

Прошепчу одними губами:

– Допоможи, Морозко. Пробач мене дурну. Дай сил ніч цю довгу пережити.

Заскрипить скло на вікні, і на ньому небачені квіти та візерунки розпустяться. Місячне світло і зірки ніби яскравіше засяють, занурюючи кімнату в синюватий туман.

Проведу долонькою, не торкаючись, над губами Семена. Не чіпатиму заборонене, стисну кулак до білих кісточок. Не моє. Підтягну ковдру пухову, вкриваючи його, і в коридор вивалюся. Щоб видихнути біль, щоб не розбудити милого. Як же серце своє латати буду, коли Семена до іншої пришию?

Але спочатку нехай голочка моя оживе, простить мене за дурість. А якщо б я тоді не передала намистинку Семену? Раптом згинув би в зимовій пащі? Вона ж, звірюка, зубами «клац!» І все... Навіть думати не хочу. Краще я страждати буду, ніж уявлю, що немає його більше.

Як оживе голочка, на сорочці Семену охоронну вишивку зроблю і поясок подарую. Хай не люба, але мені не шкода тепла свого. Нехай оберігає.

***

Багато часу піде на завдання бабусине. Голка мертва ледь рухається, з пальців вислизає, і нитка плутається. Добре, що полотно невелике. Але чи встигну до ранку вишити? З болем кожен стібок йде. Кусається, ніби в плоть входить і пронизує мене наскрізь. Вити і кричати хочеться, але мовчу і губи кусаю. Тільки сльози самі по собі по щоках пливуть, обпалюють.

І коли перші промені сонця торкнуться полотна снігового, я останні стібки зроблю. Майже без сил. Дивуюся, як кров’ю своєю не окропила бавовна. Сині квіти на білій канві розпустяться, немов живі. Чи сподобається Морозку?

Накину кожух і в крижаний ранок вибіжу у двір.

А Морозко пустує. Сніжинки по килиму пухнастому ганяє і за воріт сипле. І регоче, смикаючи гілки вишні голої.

– Прийми подарунок, зимовий господар. Не сердься на мене. Поверни недолугій силу чудову. Не назавжди прошу. До весни поверни. Потім можеш забрати знову.

Зашумить-завиє над вухом багатьма голосами і відповість мені:

– Чи для доброї справи ти просиш, Адела?

Холод у груди війде, ніби кілок, а я на коліна впаду, збиваючи подушку крижану, як білок вінчиком.

– Немає в мене вибору, Морозенько. Не знаю я, як бути далі.

Зітхання важке над вухом пролетить, і вишите полотно зісковзне в сніговий пух. Розчиниться в ньому.

– Добрий твій подарунок. Дозволю тобі до весни силою користуватися. Тричі подумай, тільки потім до роботи берися. А по весні силу поверни і від мене подарунок прийми. Який би не був, будеш змушена.

– Візьму, батюшка. Візьму, – відповім зниклим голосом і голову схилю.

Як додому зайду, не пам1ятаю. Тільки в очах потемніє, коли на поріг ступлю.

– Адела, що ти робиш ?! – крикне Семен і кинеться мені назустріч. Підхопить під руки і до ліжка потягне. На пальці подивиться і заголосить: – Що це? Навіщо ти так? Де поранилася? Ось же пригода на мою голову!

Ноги не йдуть, і я падаю.

– Принеси... – шепочу, голову на подушку опускаючи.

– Води?

– Ні... Голку мою принеси, – світло пробіжить перед очима яскравим відблиском і згасне.