-9-

Вночі присниться мені бабуся та вилає марну так, що душа згорнеться не один раз. Не побачу її очей, тільки голос почую і дотик теплий.

– Душа моя, я ж захищала, знаки подавала. Що ж ти не послухалася?  Навіщо двері відчинила, Аделюшка? Небо моє похмуре, голочка не оживе без душі твоєї. Сильно образила ти її, коли в серце холоднечу пустила.

– Та хіба я пускала, рідненька?

– Мабуть, помилилася. Де? Не знаю, не відаю.

– Що робити, бабуся?

– Дай мені час. Я попитаю у духів лісових, земних та водних.  Раптом підкажуть-допоможуть. Але дивись, – голос бабусин розчиниться в тиші, в дзвін перетворившись, – не даруй поцілунок...

Підірвусь на ліжку, а серце в грудях, ніби не моє стане. Задзвенить, затріщить окаянне, як бляшанка на воротях. Подивлюсь у віконце, візерунки морозні розглядаючи.  Ось, хто чарівник справжній. А я, так – бракована.

Чим прогнівила голочку, чому перестала вона мене слухати?

Семен в хату зайде. Почую, як дрова на підлогу впадуть.  Ранок холодний. Тепло на душі від турботи чорноокого, та розумію ціну ім.  Напевно чекає весни він, щоб до гарної своєї повернутися.

У кімнаті булочками пахне, що на тарілці складені по колу, як сонце, радіють-рум’яняться.  А у мене перед очима руки Семена доглянуті і міцні. Стискають-переплітають мої пальці, тісто місять, ніби в коханні зізнаються.  Тільки неправда все це, іншій серце його належить. Сам же казав!

І боляче так від його погляду доброго.  До того важко, що позбутися хочу. Але далеко весна – надія моя!

– Як ти, Адело?

А в очах темних, як безодня, інше питання стоїть.  Чи приходила бабуся? Чи зможе любов його склеїти?

– Не прийшла, – збрешу, щоб більше питав.

Почеше гладке підборіддя. Тільки зараз помічу, що поголився і волосся уклав. Світлий став, як дитина – чистий. Запашний і привабливий. Як такому поцілунок не подарувати? Як втриматися? А коли сам полізе? Бити його, чи що?

–  Малявка, я тут, – скаже і затримає дихання, – докопався до авто.  Тиждень рив замети. Не говорив тобі, щоб не хвилювалася. Пса хочу поховати, тільки не знаю де.

Вітер кине у вікно крихкий сніг, а я здригнуся. Обійняти несподіваного хочу так сильно, що вилиці зводить. За розуміння і участь. Але втримаю руки і стисну кулаки, аж кісточки побіліють. Чужий молодець він. Чужа доля.

Гіркота замучить.  Хвороба відступить, і один жар іншому на зміну прийде.  Потрібна відлига, що дороги очистить. І голка жива. Не поїде Семен від мене без зашитої своєї біди.  Буде душити присутністю, поки не помру.

Одягнусь насилу. Ноги тремтять і підгинаються, ніби я зрубана береза.  Але повинна йти. Друг же там під товщею льоду стільки днів лежав. Чекав.  Не можу зараз здатися.

Біля воріт, де дзвенять дзвіночки, я схоплюсь за кілочок. Заскрипить-затріщить дерево, ніби живе. В пальці колючка, немов попередження, встромиться. Та скільки можна? Ідіть, духи зимові-злі, якщо не можете на ноги мене підняти! Не потрібні ви мені!

Завиє заметіль, відповідаючи мені.  З ніг зіб’є і прямо в обійми Семену кине.

– Не дійдеш сама, – він підхопить мене на руки і по вузькій колії піде обережно. Дивлюся на його вилиці напружені і губи окреслені, ніби аквареллю хто намалював, і не можу впоратися з собою. Тягне до нього, як медом намазано. Невже причарував хто? Так не буває так! Я б зрозуміла-відчула, що ворожба на мені.

Почую запах його шкіри.  Терпкий, як вітер в полинному полі. І в пальцях струм спішить, жили заморожуючи. Помчить колючками, в серці вузли зав’язуючи і затягуючи туго-туго. Червоні, ружі, криваві. Закапають-розтечуться на снігу соком калиновим. А мені дихати важко стане.  Голочка встромиться в серце, і боляче так, що тьма під віями розіллється і гарячою водою по щоках поповзе.

– Відпусти! – закричу.

А Семен хитне головою і міцніше до себе пригорне, ніби навмисне.

– Тут недалеко.  Потерпи.

– Не хочу, – голос зірветься, в хрип перетворившись. – Відпусти, окаянний!

Брови Семен зведе та наполегливо піде далі.  Втримає в лещатах залізних, як в кайданах. І здасться, що в могилу він кинути мене хоче. Дура, що повірила. Спочатку двері відкрила, а потім з бурану витягла, друга вірного на смерть...

– Прошу тебе. Відпусти. Дихати нічим, – давлячись сльозами, скажу, і Семен поставить мене в сніг, але притримає. Долоні гарячі через кожух обпалять шкіру, як залізо розпечене. Хмара дихання чорноокого огорне і ще гірше зробить. Бігти! Але в тюрмі я, ніби в болото ногою ступила. Якщо встрепенусь, ще глибше в гірко-солодкій воді втоплюся. По саме горло.  Захлибнуся-задихнусь в любові своїй. Не врятує ніхто!

Поховаємо Грімку швидко якось. Я, себе не пам'ятаючи, додому піду-побреду. Сніг дрібний на щоках в сльози перетвориться. А на губах одне його ім'я. Се-мен. Як пісок на зубах тріщить, як пил, що скільки не здувай, все одно осідає. Вирізати-видавити пам'ять хочеться, щоб перед очима закритими не вставав образ гостя білявого. Навіщо до себе в серце пустила, бідова?

Пізніше присниться мені бабуся. Голова біла, не покрита, а в очах сірих печаль охолоне:

– Зізнайся, краплю останню гостю подарувала?

А мене, як окропом обдасть. І ніби занурить важка рука в крижане озеро і утримає під водою. Згадаю, як в заметіль передала Семену намистинку. Ось вона де, сила моя! Закиваю, а бабуся гляне грізно і брови зведе.

– Чого за порадою прийшла, коли сама своїм даром розпоряджаєшся?

– Вибач, ба, дурну і безглузду. Не буду більше. Як забрати тепер?

Бабуся буде хитати головою і зітхне натужно.