-8-

З білої бавовни дві простих широких сорочки пошию.  Машинку мені Миколка привіз ще до смерті бабусі. Але голка нежива в ній.  Шиє-скрипить-стукає, і все. Тіло прикриє ганчір’ям, але для душі нічого не зробить.  Не полікує, не додасть сил. Не можу заспокоїти я гостя несподіваного. Тужить він, але мовчить про це. А в очах бачу, як вогонь життя згасає. Шкода його до зубного скреготу, а й сама тепер ледь дихаю. Нитка червона зміцніла і так вплелася в наші долі, що мені вже не під силу її розрізати. Немає таких ножиць на світі, що зможуть любов мою вбити.

На Семена я намагаюсь на дивитися, обминаю його і тримаюся осторонь, щоб не торкнутись ненароком.  Не хочу збивати його з шляху наміченого. От би зима в весну перекинулась! Все віддала б за це! А він товариський – уваги вимагає, а я весь час, немов в кут забита. Так важко з ним поруч бути й не торкатися, не милуватися. Але кожне слово, кожен погляд – стібок в моєму серці.

Уві сні зрідка приходить бабуся.  Гладить мене по голові і шепоче надтріснуто, що коли не вижену чорноокого, вип'є він соки мої.  Ні краплі не залишить. Але я не в силах душу занапастити. Знаю, що якщо Семен ступить в замети високі, щоб піти, я сама пропаду. За ним помчу.  Як Грім за мною, вірний, пішов, знаючи, що смерть свою стріне.

Закінчивши з шиттям, расколочу воду теплу в глибокій тарілці, розчиню шматочок дріжджів.  Солі щіпку і борошна побільше. Сиплю, сиплю поки не буде достатньо. Голова йде обертом раптово.  Закачає мене й до підлоги потягне.

Двері відчиняться і Семен до мене кинеться.

– Адело!  Як би вижила тут, якщо б я не приїхав?  – руки цілує, посміхається. Що з ним таке?

– Семен, відпусти, – благати стану тихо, очі ховаючи.

– Я допоможу, – скаже й посадить до себе на коліна. А мене в жар кине.  Чи то від лихоманки, чи то від бажання. Слабка і недолуга. І нікому не потрібна.

– Не зможу допомогти я тобі, непроханий, – хрипко проворчу, слухаючи, як серце його в груди стукає.  Густо-густо і часто-часто. – Померла голка моя. Мовчить і не хоче шити.

– Не розумію, про що ти говориш, – засміється чоловік, гарячі пальці з моїми переплітаючи.  На губах борошна слід, ніби крихта сніжна. А в очах темна ніч хлюпається. – Привіз тобі молока і сиру.  А ще мужики сказали, що до весни дороги немає звідси. Але я радий. Як тебе, малявку, покину в цій глушині?

Знає він про бабусю, знає, що одна я зовсім.  Говорили ми багато, але сенсу не має. Все одно його серце до іншої прив'язане, до мене лише турбота і опіка. А я люблю його. Вогненно-жарко, та так, що поруч з ним, як сніжинка, таю, в пар перетворюючись.

Стисне мої пальці, а я про його гаряче тіло думаю.  Крадькома всі ці дні дивилася, як трикотаж знімав, та в тазі полоскав і сушив біля печі.  А мене в тремтіння кидало, як в сніг з головою. Який гарний він. Плечі міцні, спина рівна, руки жилаві...

– Знову жар?  Я антибіотики купив і вітаміни.  Будемо тебе лікувати. Трактор вже дорогу до нас вичистив, так що... – замовкне, швидко втягуючи запах мого волосся.  Нитка кольору стиглої калини перед очима побіжить і оповиться навколо грудей, пов'язуючи нас. Але не можна ж!

– Дякую, – відповім тихенько, тісто місити продовжуючи.  Тільки за Семена і тримаюся. Упаду, якщо встане.

Місить зі мною.  Пальці великі, всі грудочки розбивають: тісто пишне буде, а булочки рум’яними.

Ліпимо їх з яблуками і корицею. Балакаємо невимушено.

– Село у вас по-справжньому дике, – скаже над вухом чорноокий, колючою бородою скроню лоскочучи.  Відросла, поки у мене був. Голитися нічим. – У центрі на мене дивилися, як на експонат. З недовірою і побоюванням.  А коли сказав, що у тебе живу, один хлопець дивно так хитав головою. Чи то так, то чи ні.

– Це Васька в крамниці? – засміюся і тісто скручу, а потім качалкою вирівнювати візьмуся.  Семен долоні зверху покладе і повторює мої рухи. Не булочки печемо, а коханням займаємося. Щоки мої запалають, а серце з грудей зовсім вилетить і десь в голові заб’ється.  Не відає він, що творить зі мною. Кат мій любий.

– Та я не знаю, як звати.  Такий худий, як дошка, і в шапці з вухами.  Здалеку можна подумати, що собака ходить на двох ногах.

– Так!  Васька це. Милий, але з головою не дружить.  Один з молодих, що в селі ще живуть. У крамниці часто тиняється.

Гляну, як спритно Семен до тістом управляється, і тепло в грудях стане.  Приємно і спокійно. Може, не просто так доля його до мене привела? Раптом побачить в мені свою половинку?

– А ти чому не поїхала? – розкатаємо млинці, яблука покладемо зверху і ліпимо пироги. А у мене все горить, тому що на його колінах сиджу.  Шкіру стягує, ніби злізе зараз, а він мене, як дочку до себе пригорне.

– Мені тут спокійно, – відповім, а сама дивлюся в його очі темні і не бачу нічого крім турботи.

І дума важка стисне голову.  Не покохає. Інша потрібна.

– А якщо пошию я тобі твоє щастя, поїдеш?

Семен ліпити перестане.

– А зможеш?  – знизить голос.

Взмолюся, щоб відпустив, а він сильніше обійме.

– Адела, відповідай...

Пересохлими губами напівшепіт видихну:

– Тільки б голка ожила...

– Що потрібно зробити?  Я можу допомогти?

Потисну плечима і надірвано скажу:

– Я не знаю. У бабусі спитаю сьогодні. Може, вона знає.

Семен поцілує мене в скроню, пересадить ніжно на лавку, а сам пироги в піч поставить.

Дрова тріщать-посміхаються, що я петлю на шиї затягую.