Вийде швидко і дверима грюкне. Мені примариться, що в голові щось трісне-надірветься. Серце защемить і заколе. Бабуся, рідненька, спаси і сохрани! Як же цю нитку обірвати, коли йти не можу?
Довго не приходить нежданий. Чую, як гупає щось на вулиці: дрова коле, мабуть, мій милий гість.
Я з ліжка сповзу і в коридор піду, руками намацуючи стіну. Потрібно змити з себе жар, що скроні здавлює і очі висушує. Вдихну і розкашляюся. Пити знову захочеться, в роті, ніби вогонь палахкотить. І качає мене, мов п’яну.
Як до ванної кімнати дійду, не знаю. Темрява поллється перед очима і піде вогненно-червоними плямами. Треба одяг липкий та мокрий скинути і змити з себе хворобу. Але сили закінчаться. Зовсім. Ледве ноги переставлю, світ перед очима хвилями-стрічками летить. Чіпко прихопила гарячка. Не відпустить за просто так – треба голку в руки брати. Зашивати хворобу ненависну.
– Що ти робиш? – видихне за спиною Семен і за талію схопить. – Тобі не можна вставати. Гориш, – його дихання по шиї, як окріп, за комір потече.
– Ти навіщо мене чіпав? – заричу, та тільки на це сил і вистачить. Звалюся в його обійми, як береза сокирою зрубана.
Замнеться гість і крізь зуби промовить:
– Ти була гаряча, як чайник. Довелося обтирати холодною водою. Я ж не целитель і ліків не знайшов. Ні аспірину, ні парацетамолу. Не хвилюйся, – замовчить раптово, видихне важко, – я нічого не бачив. Не дивився. Мала ти занадто, – а у мене від його голосу тремтіння по тілу, як горох посиплеться.
– Відпусти-и-и...
– Я-то відпущу, але ти ж впадеш, малявка, – засміється він тепло і поведе в ванну. – Давай, допоможу.
Я метельну головою, а темінь перед очима затанцює, ніби під пухову бабусину ковдру сховаюсь. Тільки відчую запах свого нежданого. Хвойний, з нотою тертої деревини. Це і втримає на межі буття.
Залишить мене Семен, сказавши, що буде стояти під дверима і чекати, поки я вмиюся. А мені соромно зізнатися, що сил немає ні сісти, ні встати. З горем навпіл встану під потік, зубами цокаючи і крижаними пальцями за край ванни чіпляючись. Навіть не задумаюсь, що гість в домі натопив і води в бак набрав. Не розгубився, ніби не я господиня, а він хазяїн. А мені тепло в серці стане від цих маленьких турбот.
Але не зможу підняти ноги і виповзти назад. Потягну край махрового рушника, але не втримаюся. Мене зігне, і ноги в сторону підуть. Впаду так, що кістки затріщать, та в голові розпуститься темрява і клацання з’являться, ніби коники завелися.
– Адела! – кинеться Семен до мене, відчинивши двері. Я вже не зможу опиратися. Сил немає ні відштовхнути його, ні сказати, щоб не торкався. Тільки й побачу, як крізь темне полотно безнадії червона нитка до нас летить. Голочка в шафі спочиває, а мене доля з тим, хто не полюбить, зшиває.
Була б у здоров’ї, відірвала б, але не відаю, що роблю й говорю. Зовсім голова запаморочилось.
– Їдь, нежданий... Не можна тобі біля мене, – вдихну повітря колюче, солоне, захлибнуся-закашляюся і на Семена навалюсь. Пахне він так, що лоскоче в носі. Приємно і солодко. – Бабуся... відведи його від мене, відверни...
– Мариш, – скаже він і на ліжко покладе обережно. – Не засинай, тобі потрібно трохи поїсти.
– Не хочу, – прошепчу знесилено і в морок приємний провалюсь.
***
Пройде день, а за ним тиждень, і ще два. Он вже й кінець листопада скоро за комір насипле. Не замовкає хуртовина, і мені легше не стає – в грудях каменем хвороба стоїть, ніби зріднилася зі мною.
Вдень насміється зима, награється, а до вечора відпочивати йде. Кучугури під вікна підбираються, а замети у дворі на білий лабіринт схожі. Десь там в кризі закляклий друг мій лежить, і поховати немає можливості.
Візьмуся я светр в’язати для Семена. Нитка сама в руки попроситься. Товста, м'яка та кручена, і біла, як сніг за вікном. І за день-другий вже майже закінчую. Залишиться тільки шви бічні гачком зв’язати та нитки заховати. Сподіваюся, що візьме гість подарунок. Не загордиться.
Він же, як приїхав, у тому і ходив. У мене ніколи чоловічого одягу в будинку не було. Тільки фуфайка Миколкина залишилася, коли допомагати приходив. І та на Семена мала дуже. Але не в пальто ж виходити сніг чистити та дрова рубати? І як би я вижила, якби не він? Але і не захворіла б так. Ох, недолугі обидва.
Розхворілася я зовсім. Жар на вечір нажене і сили всі забере, а в грудях полум’я затанцює, ніби я полин замість чаю з малиною п’ю.
Голка весь цей час мовчить і з рук випадає, скільки не спробую. Ніби вичерпалася в ній сила чарівна. Не хоче мене лікувати, не рухається, хоч вовком вий. В’яжу, шию. Так все дрібниці. Побутове і бездушне.
Семен хазяйський виявиться. Дров нарубає, піч розтопить, навіть суп і борщ зварить, якщо я встати не зможу. Тільки хліб не виходить у нього. Бо не знає, як з дріжджовим тістом управлятися. Коржі на соді пік, поки я колодою лежала, а сьогодні ось легше буде – накручу булочок і хліба зроблю пишного, не магазинного. Хоча зараз не купиш його ніде. Завжди так: як холодний сезон заступає, машини до нас з товаром не приїжджають. Тільки те, що з осені закуплять, те і продають. Під весну порожньо на прилавках, і пил миші хвостами ганяють. Тому ми звикли запасатися всім заздалегідь. Як бабка була зі мною, в будинку було всього в достатку, і борошна, і джеми, і ягоди сушені, а тепер я поясок затягла, всього потрохи купую, але живу – не скаржуся. Мені вистачає.
#3895 в Любовні романи
#919 в Любовне фентезі
#910 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 16.06.2019