-6-

Прокинуся від глухих кроків в світлиці.  Рипне мостина далеко. Бабуля встала раніше сонечка і вже клопочеться біля печі.  Дрова затріщать, теплий дух по дому пускаючи.

Я закутаюсь в ковдру.  Темно ще за вікном: зірки заглянуть в кімнату крізь скло.  Полярна серденько моргне, ніби дружка, а я потягнусь і позіхну.  Солодко так і спокійно. Та й наснилося ж страшне недолугій. Аж мороз по шкірі.  Терну плечі, проганяючи морок.

– Ба, – покличу, очі примружив.  Крізь тінь вій побачу, як підійде до мене рідна.  Лагідно скажу: – Бабуся, напечи пирогів з гарбузом, як я люблю.

А вона промовчить.  Усміхнеться тільки.

«Не зшивай любовні справи», – зашепоче і теплою долонькою погладить по волоссю.

Я різко розкрию очі.  Втуплюсь в чорний, глибокий погляд незнайомця, як колодязь бездонний, і чубок світлий, немов скоринка хліба, що з печі вийняли. Семен?

– Як ти?  Їсти хочеш?  Я тут похазяйнував трохи, поки ти відпочивала.

Похитаю головою.  Кудрі розсиплються, голі плечі вкриваючи.  Роздягав? Чіпав? Біда-а-а.

Відвернеться соромно.

– Надовго застрягли ми в цій глушині.  Снігу навалило по горло. Я двір прочистив, але виїзду немає.  До машини не дістатися. Мені доведеться поки у тебе побути. Дозволиш?

– Куди тебе дінеш?  А приходив чого? – тихо скажу.

– Неважливо, – відповість він надто ласкаво.

А я зуби стисну, щоб не закричати.  Грімку мого нестерпно шкода. Дряпне в грудях, не вгамувати мені біль.  І все те ж питання: яку ціну заплатила за допомогу нежданому. Чи вартий він її, чи ні?

– Ти видужуй, бо горячка була всю ніч.  Довелося тебе роздягнути і обтирати холодною водою. Я вийду.  Одягайся, – непроханий підніметься та застигне біля ліжка, спину зігнувши.

І поки він стоїть, я його на всі очі роздивляюся.  Волосся світле, ніби поле пшеничне. Короткі пасма стирчать, як маслом змащені, блищать.  Спина оголена і міцна.

Нитка червона знову зав'ється і в серце моє глибоко увійде.  Біда-а-а ...

– Ти справді відьма, чи це все вигадки?  – скаже через плече гість і очима чорними блисне.  Тривожно так на душі стане від його погляду.

– Що можу – роблю, – хрипко кину, а сама в ковдру закутаюсь, щоб тіло моє відкрите не побачив.  Досить того, що без пам'яті лежала і не відала, що творив тут. Як уявлю, що торкався руками теплими, долонями великими, мене в тремтіння кине і качати почне.  Відьмою назвав, і в очах, бачу, страх хлюпається. Не полюбить мене ніколи. Іду я по крижаному краю, зірвуся в прірву – ніхто не врятує.

Нудота розтечеться жаром по горлу.  Закашляюсь і зігнуся навпіл, намагаючись бурю в душі вгамувати.  Попереджали мене духи не вплутуватися. Так я ж дурна і недолуга.  Без бабусі пропаду. Але що тепер робити?

Гість поквапиться й присяде поруч.  Не відчує він в'язі, що обплутує нас.  Чи не бачить її. Пощастило йому.

– Тримай.  Води випий, – до губ чашку прикладе і притримає обережно.  І далі говорить. Голос теплий такий, від нього очі закрити хочеться.  Ніби не говорить, а по щоці гладить: – Я не лікар, лікувати не вмію. Треба швидку викликати. Є у вас тут звідки дзвонити?  Мій мобільний в машині залишився. Я за день навіть з двору вийти не зміг. Замело. Ну і глухомань! Адела, як ти тут одна живеш?

– Не приїде ніхто.  Весни чекати треба, – відповім і пригублю нагрітої води.  Обережно кілька ковтків зроблю, а потім всю чашку вип’ю. Не напитися мені.  Не впоратися з собою. Тепер не води хотітися буде, а...

Гляну спідлоба на Семена.  Вії пишні, губи тонкі та намисто зубів білих.  Посміхнеться боязко, а мені ніж у серце встромиться.  Дірка за діркою з'являється. І ниточка червона – все штопає і штопає, дихати не дає.  Навіщо ти приїхав на мою біду, Чорноокий?

І язик не повернеться сказати, щоб йшов.  У полоні зими-лиходійки ми тепер.

– Та невже немає виїзду?  Щось слабо мені віриться. Давай, – потягнеться за чашкою. – І як тепер бути?

– Знав куди їхав.  Що з мене питаєш? – відштовхну його руку.  – Спасибі, що в заметі не залишив.

На себе розгніваюсь, не на нього.  А Семен лише посміхнеться у відповідь. Тямущий.

– Ти завжди така дика чи тільки, коли хворієш?

І засміється м’яко.  Йому смішно, а мені на стіну полізти захочеться.  Тільки б не ув’язалася ниточка, тільки б встигнути відірвати.  А вона запульсує-засвітиться. Між нами павутиння сплете. І я, недолуга мошка, вже попалася.

Гріма милого згадаю і сльози не втримаю. Чашку здавлю долонями і віддам гостю. Даремно. Семен потягнеться ніяково і доторкнеться до пальців, не помітивши.  А мене наче струмом вдарить, ніби оголений дріт схопила. В’язь колихнеться і багрянцем розіллється на моїх грудях. Руками прикрию сплетіння, та знаю, що тільки я ці нитки бачу.

Що я зробила не так?  За що мені це випробування?

Серце кров’ю обіллється.  Іди, гість нежданий. Горе мені приніс в будинок.  Була я одна та вільна, а тепер самотня, та в клітці розірвана.  Шматки від душі залишилися. І тріпає її не вітром, а подихом його теплим.  Що по щоці попливе, ​​коли Семен схилиться чашку на тумбу поставити.

– Іди ... – прошепчу, а сама під ковдру сховаюся.  Не вгамується біль, не зшиється серце. Тільки далі затріщить по швах, і нові стежки з’являться від його дотику.  Колючого, хоч і невагомого. Червоним кольором, пелюстками кривавими на плече ляжуть, в мене вростають. Як насіння небачених квітів.  Навіть з-під ковдри, в темряві, бачу, як півонії і троянди з бутонів розкішними квітами виходять. Бігти треба від непроханого.