-5-

– Навіщо йшла за мною, малявка? Чим ти допоможеш? – захрипить Семен, намагаючись піднятися. Шапка з’їде, губи посиніють, вії довжелезні і білі, як у Снігуроньки. Ох і красень! А я сама не знаю навіщо пішла. Не скажу ж, що це лихе передчуття мене в холод виштовхнуло? У скроні пальцем покрутить.

– Не дивися, що зростом не вдалася, – підніму його. Як? Не знаю, бо рук не відчуваю.

Він допоможе і вагу на сильні ноги перенесе. Упаду і, ніяково вчепившись в його пальто, подивлюся в очі. Не його, а мене нести доведеться. Пальці дивом не відвалюються. Від його тепла нагріваються, і надія ще жевріє в душі моїй. Що врятуємось.

– Так тобі не більше п'ятнадцяти. Чим ти допоможеш? – трясе мене, мало не ридаючи. В очах чорних лють і біль дзвенить.

Повільно йдемо. Без собаки можемо з дороги зійти. Завірюха шкіриться в обличчя і обох нас не шанує. Сипле щедро за пазуху і в очі, змушуючи замовкнути.

А мені вити охота. Хто ж захищати тепер буде?

Один Грім був живий друг у мене.  Сусід давно поїхав до рідні. Він тільки на літо приїжджає, город садить та мені допомагає.  Хоча дружина його злюща вічно лається, що він за мною бігає. Кричить, щоб вибирав між нами. Ну, хіба я їй суперниця?  Ніколи не дивилася на Миколку, як на нареченого. Другом був, земляком, та й годі. Я тоді йому кишенькову хустку подарувала: з вишитою фіалкою лісовою.  З тих пір дружина ладна стала і більше не приставала з підозрами. Але я добротою знайомого не користувалася: совісно було. Тільки дров просила привезти і наколоти хоч трохи, щоб пальці не збивати і не поранити ніжну шкіру.

В цьому році не зрослося: Миколка захворів, зі спиною зліг, а зима нагрянула швидше, ніж я очікувала.  Не встигла допомогти йому. Та й він мені.

Бабульки та дідусі на іншому хуторі живуть.  Далеко до них ходити. Немає допомоги, крім вітру та холоду.  Що я тепер одна зовсім залишуся? До весни ціла вічність. Цього року зима почалася занадто рано: вдарила в бубон злий і вирішила в кінці жовтня заступити на поріг.  А у мене ще стільки всього не пороблено.

Піду, високо задираючи ноги, сльози ковтаючи.  Сніг тугий, ніби вата, та не зігріє, а сили вип'є.  Теплі долоні на талії відчую, навіть через кожух товстий.  Гляну в темні очі гостя і задумаюсь: чи варта доля Семена життя мого Грома?

– Мені дев'ятнадцять давно, – хрипко вийде говорити через холод мерзенний і сльози, що в горлі застрягли, як грудка вовни.

Гляне непроханий недовірливо і сніг з мого обличчя прибере, дряпаючи шкіру пальцями.  Рум’яний, горячий, вродливий. Тонкі губи в куточках затремтять. Застигну поглядом, ніби прилипну.  Нитка червона зав'ється-перев’яже нас, негідниця. Ножиць немає під рукою. Розрізати б, а то причепиться намертво.

Видихну, дивлячись з-під лоба.  Морок вже вороняче крило перед очима відкриває: зараз забере у свої обійми мерзенні.  Потягну руку, щоб Семена торкнутися. Остання крапля сили вислизне з пальців і срібною бусинкою скотиться по його щоці, да вилицях широких.  Семен відкриє рот, щоб сказати щось, а вона спритна. Стриб! І вже відірветься від мене. Його частиною стане.

– Дороги немає.  Куди йти, малявка?

Я оглянусь на молоко снігове, тримаючись за кашемір м’який.  Приємний. Завірюха трохи ущухне, але сніг з неба ще валить, метелика-капусницю нагадуючи.  Красиво, як у казці. А в серці чорна порожнеча розростеться. Потягне мене до землі, на м'який, як пух, килим.  Вкриє ковдрою крижаною. Лагідно так, ніжно, заманивши в холодні обійми. Стисне долонями студеними і вичавить останній подих.

Хрускіт снігу заспіває тиху пісню: «Даремно пішла.  Даремно врятувала. Даремно життя витратила».