-4-

Час пройде, а гість не повертається. Дурень недолугий, впертий, як буйвол.

Шаль на голову накину, в валянки впригну і кожухом бабусиним укутаюсь. Великий він на мене, зате теплий. Рукавиці ніколи шукати, в кофту в'язану пальці сховаю.

Вийду в холоднечу, як в молоко нирну. Запорошило все. В очі сніг, ніби настирливі мошки, залізе, в рот залетить, на віях осяде. А на губах голками передчуття. Не встигну!

Ну і намело! Ледве з двору виберуся. Снігу по коліна буде, ноги не підуть – роз'їдуться. Крига наб'ється у взуття, але я не за себе хвилююся. Не встигну молодця врятувати, серце відчуває.

Повернуся і витягну Грома з будки.

– Давай, дружок, допомога потрібна!

А він заричить і подивиться на мене намистинами-очками ображено за те, що з хатки теплої вигнала. Зараз вищириться і сховається в нагріту конуру. Але вірний мій, всупереч острахам, лизне мені ніс і смішно так, лапами перебираючись по снігу, вперед помчить. Знає він, що без нього не впораюся.

– Дякую, Грім! – крикну йому вслід. – Постривай!

А він, гавкотом відповівши, принюхається до землі. Та пізно: всі сліди метелиця зчесала. Самій дорогу доведеться шукати. Тільки в один бік нежданий міг поїхати: там ліс і круча при дорозі чорну пащу зімкне, і все...

Знову голки біди в груди встрянуть і зігнуть мене. Стисне серце, ніби стежки хто проклав і нитку міцну, стягнувши, на вузол зав'яже.

Грім мені під руку підставить кошлату спину та носом холодним по обличчю мазне. Мовляв, вставай! Не допоможемо, якщо впадеш. До ранку закляклий мрець замість гостя залишиться. Душу вже не вдихнеш, не запхаєш у тіло – дива не тряпляються.

Я хоч і вмію багато чого, але до життя померлого повернути нікому не під силу.

Змушу себе йти. Тіло, ніби кам'яне, сніжинки не гірше голок пронизують шкіру. Закутаюсь сильніше в шаль бабусину. Вчила вона мене в'язати і шити, долі виправляти, людей лікувати та заспокоювати. Все вмію тільки завдяки їй. А тепер не можу єдину душу врятувати. Ой, дурна та непоказна!

Довго йдемо по високому снігу разом з Громом. Він веселощам і свободі радий. Кувиркнеться в білий пух, щоб мишу польову знайти. Де там? Сховалися всі. Глибоко. Холоднеча і мороз такий, що іній на віях грудками ліпиться і на щоки голками обсипається.

Іду занадто повільно. Боязко, раптом з дороги зіб'юся. Далі тільки поле рівне. За пеленою хуртовини не видно берізки тонкої біля озера, і хвоста лісу, що на околиці. Нічого. Ніби білизна, як хвороба, розпустилася по селу і заразила всіх.

Піду далі, ніг і рук не відчуваючи. Даремно рукавиці не взяла, не врятує в'язка кофтини. Змокнете вона і скляною кіркою візьметься на морозі. Під стопами вода захлюпає, і пальці ніг, як кам'яні стануть. Якщо не дійду хоч куди – то зле буде.

Обернуся – рідний дім хуртовина стерла-сховала. Білизна все зжерла, не вдавилася. Там в теплій натопленій хаті маки та соняхи цвітуть, а я в чистому полі зав’яну від злої негоди.

Пес поспішить та заскиглить. Розмітаючи бурани, поквапиться і в пагорб влетить чолом. Я навіть засміятися собі дозволю. Тільки розтріскається сміх, як бісер, в повітрі розсиплеться.

– Грім, та обережніше ти! Чи голова більше не знадобиться?

Заричить і гострі зуби покаже. Штовхне мене, лихий, в бік. Я в пагорб упаду, не втримавшись на ногах. Сніг осиплеться, темне скло віконця виставивши назовні. Машина заморська! Гостя несподіваного.

Довго доведеться копатися, щоб вхід знайти. Рук зовсім не чуючи, буду рити щільний сніг і тарахкати по обшивці.

– Гей! Є хто живий?

У відповідь заметіль-пустунка загуде, видуваючи з мене силу. Якщо хоч крапля залишиться, гостю віддам. Але чи оцінить?

Грім заричить, вхід відкопуючи. Розуміє. Знає, як мені для ворожби руки важливі. Даремно, даремно не взяла рукавиці. Тепер пальці, як зайві. Зовсім не відчуваю.

З ривком, сльози ковтаючи, тягну ручку з останніх сил. Як же вона відчиняється? У темряві бачу силует несподіваного. Плечі сутулі, а очі затуманені. Живий. Дивиться на мене і головою хитає, як «шалтай-болтай» на горищі курному. Не вірить, бідолаха. Думає, що привиділася. Зовсім ослаб.

– Грім! – запищу зірваним голосом. Завірюха перекричить: завиє і заплаче над вухом та в груди штовхне, ніби моєї загибелі і домагається. У ній не десятьох сила, а мільйонів. Куди мені з нею змагатися?

Хороший мій, вірний, кудлатий розженеться та в двері бочком з останніх сил. Гуркіт поморщитися змусить, а пес, скулячи, впаде в снігову кашу і завмре там. Повела друга на вірну смерть. Невдячна. Непутяща.

Замок клацне, і двері відкриються. Задушливе сперте повітря влетить до рота, перебиваючи залозистий смак. Ніс не дихає зовсім. Задубів.

Велика рука потягнеться до мене і ковзне по губах. Окреслить їх, ніби перевіряючи – справжня я чи ні.

– Як звати тебе, нежданий? – тихо запитаю я, припиняючи незручний його доторк. Теплий. Виживе. Тепер тільки до хати повернутися б.

– Семен, – відповість він тихо і слабо, ледве губами ворушачи. – Мала, навіщо поперлися за мною? Може, я здохнути хотів ...

– Рано тобі, молодий ще, – потягну його на себе за воріт. Він подасться вперед, і ми в сніг впадемо. В колючий і крихкий. У ніздрі насипле з лишком і очі припорошить. Ніби вапном виїсть. – Вставай, Семен. Я одна тебе не зможу нести. Грі-ім...

Пес заскиглить тихо у відповідь. Я побачу, як сніг замете його чорну зледенілу вовну.

– Вибач, вірний мій! Виба-а-ач, – заплачу, а з другом попрощатися не зможу вже. Сил не залишається зовсім. Коли зараз не зроблю крок, всі втрьох розчинимося в цій кривавій білизні. Даремно ризикувала собою, дарма намагалася врятувати несподіваного?