-3-

Вхідні двері дубові штовхну насилу і прийму на себе хвилю крижану, морозну. А за нею погляд темний, важкий. З-під брів густих та чорних. На голові шапка в’язана, волосся кольору стиглої пшениці прикриває, вилиці строгі підкреслює, а на широких плечах пальто з високим коміром. Чорне, тільки гудзики мерехтять зірками. Стоїть молодець, витягнувшись, як солдат, і мовчить. Туфлі лощені в снігу потонути, а темні штани до колін прикрашені білявими плямами.

– Ви прийшли до мене, вам першому і говорити, – підбурюючи, намагаюся посмішку на обличчя натягнути. Але ніяк не йде. Щкірюсь, відчуваючи, як губи тріскаються від напруги. Передчуття холодною голкою увійде в ребра і дихати не дасть.

– Даремно приїхав, – видихне він гірко і відмахнеться. Гляне вдалину темним поглядом: болючим і тягучим, як смола. Ногу з порога спустить і плечі поверне. Відчуває, що біду приніс? – Адела?

– Я. А що треба?

– Мала мені навряд чи допоможе. Вибач.

Сніг захрумтить під важкими черевиками: «Іди, іди, і не вертайся».

– А скільки років потрібно для допомоги? – кину слідом, дурна. Хто за язик тягнув?

Гість замре на мить і зубами заскрипить, але не відповість. Тільки побіжить по мені поглядом, ніби долонею теплою. Не торкаючись. А у мене під колінами затремтить, немов я на возі по кам'янистій дорозі їду. Дух виб'є, і дихання важким стане. Давно одна в чотирьох стінах. На людей реагувати стала дивно. Чи особливий він?

– Зайдіть, хоч зігрію вас. Тримати силою не стану, – з рота пар вирветься в перешкоду між нами перетвориться. У незриму стіну, як скло, тонку.

– Я в машині зігріюся, – огризнеться молодець, поглядаючи на пса кудлатого. А той несподівано, з ланцюга зриваючись, лайкою заллється.

– Як завгодно, – двері прикрию, а сама почекаю, що покличе. Замерзне, не доїде гордій. Але промовчить дурень, і тільки хуртовина заспіває здалеку чарівну пісню.

Зійде гість з ганку й прочеше черевиками мокру зимову вату.

Сніг лапатий з неба почне сипати, ніби не по своїй волі, а хто зачарував. Швидко приховає білим килимом всі шляхи від очей людських. Та вітер крижаний дерева до землі зігне. Видме, зламає душу загублену і не подавиться. Не встигне молодець вибратися з нашої глухомані.

Завірюха нависне над селом пузом вагітним. Чорним, щільним. Ось-ось розродиться.

Біда під горлом вартує – не відпускає. Побіжу до вікна. Палець засвербить в тому місці, де укололася. Поцілую його, щоб трохи легше стало, а губи німіють, і холод до самого серця пробирається. Райдужки його чорні, брови густі, та вилиці мужні перед очима стоять, не хочуть йти – ніби простяглася між нами нитка червона.

Пропаде! Не подолає він нашу гору на своїй заморській машині в таку негоду.

Гляну на дорогу пустельну. Заметіль-стужайло усміхається, в скло стукає-сипле та сонячне світло з'їдає. Пропаде непроханий гість!

Може, одумається і повернеться? Ні, гордий занадто: малолітка йому не допоможе! Де це видано? Мене в окрузі з десяти повних років знають і ніхто жодного разу не сказав, що мала я занадто для справи доброї. Адже дарувати радість людям в будь-якому віці можна. Чим не догодила-то нежданному?

Злість стисне горло та скрутить тіло. Вити захочеться. І Грім підспівує мені з будки. Ніс побоїться висунути – так хуртовина розгуляється. Всього-то годину назад сонце було, сніг іскрився – не дивись – осліпнеш. А тепер в двох кроках від вікна пелена суцільна, як біла бавовна.

І мучить мене цікавість. Чого ж приходив гість? Що таке трапилося в його житті, що в зиму і холоднечу до мене поїхав? Як за останньою надією потягнувся. А тепер ніби відчай затопив його, і мене хвилею ошелешило. Допомогти повинна!