-2-

Гляну на роботу в долонях, головою похитаю зажурено. Ой, не люблю я відволікатися від вишивки, а непрохані гості не запитують, що тобі подобається – приходять та псують важкими та брудними чоботями тихі й незаймані будні самотньої жінки.

Відкладу полотно на розтрісканий та скатертиною білосніжною застелений стіл, одним махом вип’ю склянку води. Крижаної, аж зуби зведе. Голка пальці охолодить та затремтить, ніби жива. Хоче працювати, але доведеться зачекати з вишивкою.

Маки горять на лляному полі, як полум’я; сині волошки, ніби вода, стрічками-краплинками-плямами між червоними квітками в’ються-заплітаються; жовті колосся, як сонячні промені, розрізають картину навпіл і тонуть в блакиті неба. Гарно вийшло, хороші гроші за роботу дадуть.

Задивлюсь. Замислюсь. Блисне і вирветься вперед голка гостра. Стібка за стібкою, хрестик на хрестик, і оживе під пальцями природа, земля, вода, хмарки. Пізніше вдихну в неї трохи магічної сили, і вишивка людям в дім благополуччя і лад принесе. Дякують, платять щедро, заморські сувеніри привозять. Значить, допомагає моя робота нужденним. А мені багато не треба: жменьку каші запити захололою водицею та щоб в хаті тепло. З дровами односельці зрідка допомагають, хоча цієї осені зима прийшла раніше призначеного часу, отож я і залишилась без підтримки, а Миколка, мій вірний друг, місяць тому поїхав з села й не повертався. Зовсім мало молоді тут залишилося: одні бабусі та дідусі. А дівчата та хлопці пішли до міста кращого життя шукати. Тож я не чекаю від людей нічого особливого: живу собі тихенько, нікого не сварю й не чіпаю. Допомагають? Дякую. Не гонять з села? І те добре.

Гляну на вишивку на стіні, що бабуся робила. Від часу нитка неяскрава, потьмяніла стала. Соняшники вогняні голови склонять, і ніби почую, як закричать: «Не відкривай! Прожени гостя темного! Не впускай!».

Голка в палець, як в масло, війде і виштовхне мене з роздумів. Прямо в гуркіт. То серце моє торохтить без втоми. Та гість непроханий в двері ломиться, немов в глузду з’їхав. Перев’яжуться-змішаються удари, ніби дзвони в храмі, який давно вже закритий-забитий. Кров з пальця потече і по канві білосніжній розтечеться червоною трояндою. От же біда-бідова!

Заштовхну в себе гіркоту бридку, ковтаючи її. Вода не допоможе. Тільки побачити його повинна. Зрозуміти, чому тривожно так на серці. Яка сила в гості прихована, що хвилююся надто до зустрічі?

Не на своїх ногах піду, а наче на кам'яних. А сторонній стукає. Наполеглив, як палицею по вухах б'є. Підкова над дверима гойдається, а мені здається, що сміється вона: «Давай же, сміливіше, Адела, відкривай. Чи ти смертного злякалася? Сила в тобі десятьох, а ти одного шарахаєшся?»

Видихну і до ручки залізної-холодної потягнусь. У дзеркало кину погляд, що на бічній стінці прибите, і побачу, як тінь від мене втече. Застелиться на підлогу і вхопиться за підвіконня: «Не пущу! Не відкривай!".

Хто тебе, безтілесна, питати буде? Якщо з миром невідомий прийшов – допоможу, а коли біду приніс – збережіть мене, врятуйте, духи предків!

Метельну головою, прибравши руді неслухняні пасма за спину. В очах своїх, що зараз кольору неба весняного, побачу острах. Досить! Нічого в людях страшного немає. Зло у вчинках криється, а від них не втечеш довіку, як би не ховався.

Двері відчиню. Прохолодою в обличчя дохне, по щоках розпаленим, як теркою подряпає. Кроки не рахуючи, піду в коридор. Там темно, тільки промінь, що стрічка біла, з кімнати переді мною побіжить. Сонце всюди знайде шлях. Світлу завжди легше в темряві. Його лише вчасно помітити треба.

Серце раптово зайдеться, як здуріле. Немає у мене захисних заклинань, і охоронних духів немає. І предки вже давно спочивають і мовчать десятиліття, навіть бабуся Соня мене залишила, вже другу зиму без неї. Ніхто мені не підсобить та не підкаже, як чинити правильно.