ВИРОК

Містера Паттерсона ще ніколи раніше не розстрілювали. Це було одним із небагатьох речей, у яких він міг бути цілком певен, попри все, що відбувалося довкола. В усьому іншому певності не було ні в чому, включно з причинами, через які він опинився в будівлі суду як обвинувачений.

Будівля суду виглядала саме так, як і мала виглядати будівля суду, хоча Паттерсон не міг пригадати, звідки саме він знає, якою вона має бути. Високі стелі, важкі двері, довгі коридори, у яких кроки звучали не так, як у звичайних приміщеннях, а ніби з невеликим запізненням. Люди ходили цими коридорами з виразом зайнятості, що не залишав сумнівів: вони точно знають, куди йдуть і навіщо, на відміну від нього.

Паттерсон теж ішов, хоча не міг із певністю сказати, що саме він робить. У якийсь момент його зупинили, перевірили якісь папери, яких у нього не було, але це, вочевидь, не викликало жодних труднощів у того, хто перевіряв. Папери знайшлися самі собою, і їх навіть не стали довго розглядати — лише кивнули й указали напрямок, у якому йому належало рухатися далі.

Він увійшов до зали засідань.

Суд уже тривав, хоча, судячи з усього, почався задовго до його появи. Це було дивно, бо Паттерсон не пам’ятав, щоб його запрошували чи повідомляли про час. І все ж його поява не викликала ні здивування, ні паузи. Усі присутні поводилися так, ніби він запізнився, але не настільки, щоб це мало значення.

Він зайняв місце обвинуваченого. Ніхто не запропонував йому сісти, але він сів, бо стілець стояв саме там, де, за його відчуттям, і мав стояти. Стілець виявився зручним, хоча це теж здалося недоречним. Паттерсон не був певен, що обвинуваченим належать зручні стільці.

Ліворуч від нього сидів адвокат. Той перебирав папери, яких, судячи з їхньої кількості, мало б вистачити на кілька справ одразу, але розглядав їх із таким виразом, ніби всі вони стосуються виключно Паттерсона. Праворуч був прокурор, який не дивився ні на папери, ні на Паттерсона, а кудись уперед — з таким виглядом, наче результат уже відомий і лишилося тільки дочекатися миті, коли його можна буде озвучити.

Суддя сидів вище за всіх. Він не справляв враження людини, яка поспішає. Навпаки, у його рухах було щось відсторонене, майже розсіяне. У якийсь момент Паттерсону навіть здалося, що суддя не до кінця розуміє, де саме перебуває, але це відчуття швидко зникло, щойно суддя злегка нахилився вперед і постукав чимось по столу, що, вочевидь, означало продовження процесу.

І процес продовжився.

Слово було надано стороні обвинувачення.

Прокурор підвівся не одразу, ніби вже стояв і просто в якийсь момент вирішив оформити це положення в дію. Він не подивився на Паттерсона, не подивився на суддю, а відразу почав говорити, звертаючись у простір, у якому, очевидно, вже перебували всі необхідні адресати.

Його промова була послідовною і, судячи з інтонації, не залишала сумнівів у тому, що все вже давно встановлено. Він говорив про факти, яких не уточнював, про докази, яких не пред’являв, і про логіку, що не потребувала підтвердження. Паттерсон спробував уловити, про що саме йдеться, але виявив, що зміст вислизає, залишаючи тільки форму — впевнену, завершену, таку, що не допускає заперечень.

У якийсь момент прокурор промовив:

— З огляду на викладене прошу суд призначити обвинуваченому покарання у вигляді розстрілу.

Він сказав це так само рівно, як до того говорив усе інше, не виділяючи жодного слова, не роблячи паузи. Слово «розстріл» прозвучало в загальному ряду, не вибиваючись із нього, ніби йшлося про міру, передбачену за замовчуванням.

Прокурор сів.

Суд не відреагував. Ніхто не поворухнувся, не перезирнувся, не зробив помітки. Виникло відчуття, що це вже було сказано раніше, можливо, не один раз, і тому не потребує окремої уваги.

Потім слово було надано стороні захисту.

Адвокат підвівся з певним зусиллям, ніби йому довелося відірватися від важливішого заняття, хоча до цього він, вочевидь, займався виключно цією справою. Він переклав кілька аркушів з однієї стопки в іншу, не дивлячись на них, і лише після цього звернувся до суду.

— Ваша честь, — почав він, і в його голосі не було ні напруги, ні наполегливості, — вважаю за можливе обмежитися умовним покаранням строком на півтора місяця.

Він зробив невелику паузу, наче перевіряючи, чи достатньо сказано.

— Враховуючи, — додав він, не уточнюючи, що саме враховуючи, — прошу суд ухвалити відповідне рішення.

Адвокат сів.

Паттерсон подивився спершу на одного, потім на другого, але не знайшов у їхній поведінці нічого, що могло б прояснити те, що відбувалося. Обидві позиції були висловлені з однаковою впевненістю й однаковою завершеністю, ніби вони не суперечили одна одній, а доповнювали.

Суддя мовчав. Він не робив записів, не ставив запитань і не виявляв інтересу до почутого. Деякий час він просто сидів, дивлячись перед собою, і Паттерсону здалося, що рішення вже ухвалене, але ще не оформлене в слова.

Зала чекала.

Суддя ще якийсь час не робив нічого, ніби пауза сама по собі входила до процедури й мала бути витримана повністю. Потім він злегка нахилився вперед, опустив погляд на стіл, де, вочевидь, не було нічого, що потребувало уваги, і лише після цього повільно випростався.

Він не став звертатися ні до прокурора, ні до адвоката, ні до Паттерсона. Здавалося, звернення в цьому випадку не передбачалося. Усе відбувалося в тій самій площині, у якій уже були вимовлені слова, — без уточнень, без переходів, без потреби позначати, до кого саме належать дії.

Суддя опустив руку в кишеню. Рух був звичайний, не урочистий і не потайний, наче він робив це не вперше й не бачив у цьому нічого особливого. Він витяг монету. Монета була найзвичайнісінька, без жодних відмітних ознак, які могли б привернути увагу. Паттерсон не зміг розгледіти її номінал, але це, вочевидь, не мало значення.

Суддя підкинув її вгору.

Монета піднялася на невелику висоту, на мить зависла, потім опустилася назад і була спіймана тим самим рухом, яким її відпустили. Суддя подивився на неї. Його погляд не виражав ні інтересу, ні сумніву, ні задоволення — тільки фіксацію результату, який, очевидно, і мав бути зафіксований.