Кохання і дуель

Вечір розправив над світом сиве крило. Шепіт листя приховував кроки.

З-за кущів смородини видно було, як сім'я мирно вечеряє за столом у саду, чути було окремі голоси. Господиня щойно винесла вареники, що пишуть паром.  Їх стали їсти жадібно, прицмокуючи.

- Такі смачні вийшли! Я ще дівчиськом з ягодами любила! - промовила жінка.

- М-м-м, - промимрив чоловік від задоволення.

Він відкушував вареник і з нього бризкав рожевий сік. Рукою він витирав пишні вуса.

- Я хочу з медом, - закапризував хлопчик, відганяючи настирливу муху.

- Не вередуй. Зараз принесу мед, – сказала господиня.

- А мені й зі сметаною подобаються, - сказав старший хлопчик, накладаючи в тарілку густу білу масу.

Жінка винесла мед у банці – жовтий, немов бурштин.

Домкрат зірвав пару ягід смородини, кинув у рот і скривився від кислоти.

Потім, пригнувшись, побіг між деревами до відкритого, з нагоди спеки, вікна.

Озирнувшись, переконавшись, що ніхто його не бачить, він легко заліз у вікно дачі.

Тихо, пахне старими речами та трохи цигарками. На стільці акуратно складені штани, на спинці висить легка шкіряна куртка. Раптом Домкрат злякано здригнувся – у кутку кімнати тріпотів крилами метелик.

Помацавши штани, Домкрат сунув руку в куртку.

«Ось де вони. Живемо!»

На світ, брязнувши, з'явилася зв'язка ключів. Домкрат швидко вислизнув у сад, і, пригнувшись, побіг до паркану. Зашелестів колючими чагарниками малини, обережно проліз через пролом у паркані. Обтрусившись і озирнувшись, швидко пішов до старої липи, за якою стояв Шерман.

- Ну що? Дохлий номер?

- А це що? - сказав Домкрат і труснув ключами. – Обіцяв здобути, значить здобув.

- Ти точно сам за кермо?

- Знущаєшся! Я з дитинства мріяв про цю машину. Ти сядеш праворуч.

- Ну, давай... Гонщик...

Вони, як ні в чому не бувало, пішли до воріт дачі, де застигла машина «Побєда М-20Г».

Проходячи повз автомобіль, Домкрат раптом різко повернувся і швидко відчинив дверцята.

Умостившись на сидінні, з насолодою вдихаючи запахи салону, він акуратно підібрав ключ.

Поруч плюхнувся похмурий Шерман.

– Давай!

Заревів мотор. Машина, повернувши від воріт дачі направо, розлякавши качок, що шкутильгали від річки, поїхала по кам'янку.

Обернувшись, Шерман помітив розгубленого господаря, що вибіг, але той незабаром перетворився на крапку і зник.

«Побєда» вибралася на асфальтовану трасу і помчала, розганяючись до ста кілометрів...

... Толя Веселовський був сином військового. З матір'ю і батьком він довго жив у маленькому військовому містечку в Білорусії. У пузатого підполковника, з яким його батько, майор Веселовський, їздив на полювання, була красуня «Побєда». Іноді підполковник дозволяв маленькому Толі посидіти за кермом, і той гарчав, зображуючи звуки мотора, крутив кермо керма... Пізніше у нього з'явилося нове автомобільне захоплення. У начальника військової частини, де служив батько, була «Волга» з оленем на капоті. Але, на відміну від добродушного підполковника, начальник частини, який носив звання полковника, другом тата не був і посидіти у «Волзі» за кермом хлопчику не вдавалося. Минали роки. Толя, який отримав прізвисько Домкрат і став відомим вуличним хуліганом, вдалося якось добратися до восьмого класу. Батько, на той час розлучившись з матір'ю, вирішив віддати сина до ПТУ. У цей час на дорогах країни з'явилися нові, більш досконалі автомашини, але Домкрат зберіг пристрасть саме до «Волг» та стареньких «Побєд». Їздити його вчив Шерман, батько якого був автогонщиком. Він загинув на змаганнях років п'ять тому...

– Мені здається за нами хвіст, - промовив Шерман. – «Жигулі» - «копійка» до нас приклеїлася і не відстає.

- Ти впевнений? Я ж на дорогу дивлюся, не помітив ... Нічого собі! І що їм треба?

Позаду їх справді переслідували сріблясті «Жигулі».

- Чуєш, Домкрате, зараз буде поворот. Там дорога в ліс упирається. Гальмуй... Я за кермо сяду.

Далі їм їхати було не можна – на дорозі був пост ДАІ. Можна було пересуватися лише манівцями.

Шерман сів за кермо. Він, непогано знає околиці. Сріблясті «Жигулі» зникли. «Побєда», важко перевалюючись по вибоїнах, розбризкуючи брудні калюжі, минаючи сільські хатинки, виїхала на якусь невідому трасу. Через п'ять хвилин м'яко зупинилася біля придорожнього кафе. Поруч була крамничка.

Столики кафе під парасольками протирала грудаста жінка у брудному фартуху. За столиком сидів єдиний відвідувач кафе – носатий чоловік у білому. Біля крайнього столика клювали крихти кури й буркотів півень.

Домкрат сів за столик поруч, дістав сигарету з м'ятої пахучої пачки. А Шерман пірнув у темне нутро магазину.

Півень кружляв навколо курки, опустивши одне крило.

Чоловік у білому підійшов до Домкрата та попросив сигарету.