Спокуса

Ліля читала Степанового листа  у величезній, схожій на амфітеатр, аудиторії, Таких великих навчальних кімнат Ліля в житті не бачила. Вона сиділа вгорі, на останньому ряду, поблизу відчиненого вікна, за яким тріщали горобці.

Ліля з сумом дивилася на стелю, що майже обсипалася, і на велику пляму в кутку. Як їй пояснили, навчальний корпус збудовано ще у дев'ятнадцятому столітті.

Внизу, у білій сорочці з коротким рукавом, сидів міцний вусатий викладач і консультував із практичного права.

Попереду був складний іспит. Але Лілі ніяк не вдавалося зосередитися.

Вона думала, чи заходити до Маринки, чи ні. У подруги завтра теж складний іспит, швидше за все зубритиме весь день. Спочатку після приїзду в Тополинів, вони трималися разом, але потім життя роз'єднало. Маринку, що поступала на фізтех, пристроїли якісь далекі родичі, а Лілі довелося оселитися в гуртожитку, кімнаті для абітурієнтів. Вона поступала на юридичний, куди був дуже великий конкурс.

Спочатку Тополинів її оглушив. Велике місто гуло, наче бджолиний вулик. Часті будинки були схожі на кристали.

Життя у великій кімнаті, де поселили сім дівчат, здавалося Лілі нестерпним.

***

Наступного дня вона сиділа в жаркій аудиторії, здмухуючи неслухняне волосся з чола, та намагаючись якнайкраще написати твір.

  Поправивши рожеве плаття, Ліля встала і понесла екзаменатору подвійний листочок, заповнений рядками, що схилилися ліворуч. У коридорі вона обмінялася з якоюсь абітурієнткою враженнями від іспиту,

Поряд із деканатом, біля дошки з оголошеннями, стояв викладач і щось прикріплював. Ліля його знала – то був Пиріг Ростислав Михайлович. Тісна сорочка охоплювала повнувате тіло, на круглий животик опускався синій в цяточку галстук. Його обличчя – широке, кругле, повне, сяяло усмішкою. Він їй підморгнув, як добре знайомій, спитав:

- Ну як наші успіхи? Не дуже? Я дивився й трійки є?

Ліля опустила голову.

– Є. Але й одна четвірка.

- Та я знаю. Не надто добре. Не впадай у відчай...

Вони познайомилися, коли Ліля вперше потрапила до університету. З дверей вийшло двоє чоловіків – один повненький, солідний, інший якийсь м'ятий, гостроносий і худий.

- Дівчино, ви щось шукаєте? Дивись, Кузьмо, які симпатичні випускниці до нас надходять! Стараються школи, - голосно сказав цей солідний чоловік, чим збентежив Лілю. - Що документи досі не здали?

- Мені сказали, що біля деканату є стіл із адресами квартир для студентів та абітурієнтів.

- Так, є. Ходімо проведу. Йди, я зараз.

Останнє ставилося до худого пом'ятого чоловіка.

Повний акуратно взяв її за плече і легко підштовхнув вперед.

- Ось йдіть далі, а за поворотом столик – там знайдете.

І довго потім Ліля відчувала його погляд.

Потім, виходячи з будівлі, вона знову зіткнулася з ним. Повнуватий чоловік збирався сісти в машину.

Побачивши її, він спитав:

- Ну що, дівчино, знайшли?

Ліля усміхнулася у відповідь.

- Ось знайшла щось... вулиця Півнів. Чи не підкажіть, як проїхати?

Він усміхнувся.

- Та киньте ви це… Жити у якомусь закутку! Краще я вас у гуртожиток влаштую. Там копійки платити…

Ліля здивувалася:

- В гуртожитку? Там немає місць!

- Знайдуться, - рішуче пообіцяв її покровитель. Він щось говорив водієві, і широко крокуючи, через що білі штанини майоріли, наче вітрила, повернувся до корпусу. І невдовзі виніс їй ордер.

- Дякую, - зовсім зніяковіла Ліля і посміхнулася.

З того часу вони іноді зустрічалися в коридорах. Він їй підморгував, як давній знайомій та цікавився успіхами. Його підпис стояв на розкладі іспитів – Пиріг Р.М. Поруч був підпис декана. Значить Ростислав Михайлович – голова екзаменаційної комісії!

***

Ліля пішла до скверу напроти університету. Там, поряд із дорогою, дерево просипало додолу абрикоси, схожі на маленькі сонця. Вийнявши кульок, Ліля стала збирати зеленувато-жовті і помаранчеві плоди. Обтерши одну абрикосу, вона кинула її в рот. Розриваючи зубами бархатисту шкірку, вона насолодилася ароматною м'якоттю, виплюнувши кісточку в кулачок.

Відчувши на собі погляд дівчина обернулася. Перед нею стояв Ростислав Михайлович.

Цього разу Ліля була сміливішою і заговорила першою.

- Ось, вирішила урізноманітнити свій раціон, Ростиславе Михайловичу.

- Ну, люба моя, на такому харчуванні ви далеко не поїдете, - з усмішкою констатував викладач. – Ось чому у вас трійки.

І він подав їй руку.

- Ось що, абітурієнтка Кравченко. Я запрошую вас пообідати зі мною у кафе. Ходімте, я на машині.

- Ну… Не знаю. Якщо у вас є на мене час.

- Ходімо, ходімо…