21 глава Дарина, Андрій

Шкільна рутина

П’ятниця.

Даринка.

Тиждень почався жахливо, Андрій захворів, довелось до школи йти самій. Якщо чесно, то було дуже сумно. Й до школи та зі школи йти самій. А на перервах як було сумно, словами не описати. Спілкуюсь виключно з Андрієм та Сашком з Тонею. Але ця закохана парочка кудись на кожній перерві бігали. З’являлись лише тоді, коли дзвоник продзвонить, а так їх й не бачила. А в понеділок дійсно в Інну хтось кинув м’ячем, а Таня звинуватила у цьому мене. Тільки де я, а де м’яч? Ми якось не дружимо. Це Андрій добре грає, та що там говорити про нього, якщо він займається баскетболом.

І так як равлики минуло чотири дні. І нарешті в п’ятницю, а тобто сьогодні в школу ми йдемо разом. Андрій мене тримає за руку, а я в цей час посміхаюсь як дурна, бо ж нарешті одужав та йде в школу зі мною. Звичайно добре було бачити його у себе кожного дня дома, але... краще б він був ще зі мною в школі.

Ми зайшли у клас. Всі з радістю зустріли Андрія, оточили його увагою. Цікаво, це з кожним так роблять, коли той хто захворів, вилікувався та прийшов до школи? Чи це поодинокий випадок? Не знаю, та й перевіряти не хочеться, бо не хочу хворіти. Мама дійсно дуже суворо ставиться до лікування. Андрій хоч не за два та не за три дні вилікувався та все ж хворів менше ніж тиждень.

Уроки сьогодні на диво повинні бути легкі, їх повинно бути як у вівторок всього три. А саме, географія, фізкультура та біологія. І ось після біології ми тренуємось танцювати вальс. Нарешті я буду танцювати з Андрієм. Я взяла з собою туфлі на високій платформі, щоб бути на рівні з Андрієм. Хоча спершу спробую танцювати без них, може вийде.

Географія пролетіла швидко, та й фізкультура теж. Я весь час сиділа на лавці, не хотіла грати у волейбол. Андрій пів уроку грав, а пів уроку також сидів на лавці. Ми в цей час розмовляли. А по біології ми дивились якесь відео. Воно йшло практично весь урок. І можна було заснути під час перегляду цього відео... воно просто було не цікавим. І ось настав цей момент танцю. Ми всі знову прийшли у спортзалу. Тренуємось там, бо більше місця, ніж в актовому залі. Стали всі як треба, художня керівниця включила музику. Ми почали танцювати. Танцювати виявилось легко навіть без туфлей на платформі, що добре, адже якби танцювала в них, я не знаю. Можливо ноги б переламала. Адже рухи були швидкими.

Танцювали ми не довго, бо художня керівничка зрозуміла, що ми втомились, тому й відпустила нас.

Ми вийшли зі школи та пішли в сторону наших домівок. Андрій знову тримає мене за руку.

— Я сьогодні хочу піти до себе додому. Давно там не був

— Так, звісно, я все розумію. Твої, мабуть, теж хочуть тебе бачити

Андрій.

Весь тиждень мене лікувала мама Даринки. Вона заходила у кімнату практично кожну годину, питала як я себе почуваю та давала ліки. І мені з кожним днем здавалось, що вона аж ніякий не фотограф, а лікарка, яка знає свою справу.

І ось нарешті я вже пішов у школу. Я здивований, але я дійсно скучив за навчанням та за однокласниками. Коли ми з Даринкою зайшли у клас, мене оточили увагою. Інна почала скаржитись на те, що в її голову прилетів м’яч від Даринки. Повірив я в це? Ні, бо знаю, що Даринка не вміє грати з м’ячем.

Я провів Даринку додому. А після пішов додому. Зайшовши у квартиру, почув розмови батьків та Насті. Вони говорили щось про мене. Як почули що хтось зайшов у квартиру зразу замовкли та вийшли у коридор. Я побачив маму, тата та Настю, яка тримала на руках Кіру, яка посміхається. Хотіло було сказати на всі тридцять два зуби. Та де ж їх взяти, якщо у неї їх ще немає. Тому посмішка смішна.

— Андрійко — сказала мама — нарешті прийшов — вона мене обійняла. Такої ніжності від неї я давно не отримував. Може це все через те, що мене не було дома вже тиждень?

— Дайте мені роздягнутись, а після будемо обійматись — сказав я та посміхнувся.

— Тоді я піду чайник поставлю поп’ємо чай з імбиром.

— Ой, тільки не з імбиром, вже напився цього чаю — я почав сміятись.

За десять хвилин ми сіли за стіл. Мама для всіх зробила чай з імбиром, а мені з бергамотом. Всі на мене дивились ніби ніколи не бачили. Ми почали розмовляти про все, що зі мною було ці всі дні які я був відсутнім дома. Я розповів як мене лікувала мама Даринки. Настя сказала, що у цій родині краще не хворіти і я маю визнати, що це так. Наша мама зовсім не схожа на маму Даринки, адже методика зовсім не така. Коли ми були маленькими вона весь час була поряд та лікувала майже як тітка Поліна. А коли ж підросли, як от, наприклад зараз. Вона б дала якісь ліки, приготувала бульйон та швидше за все пішла на роботу.

І залишився я б з хворобою сам на сам. А у Даринки все не так. Навіть якби тітка Поліна пішла на роботу, то дома б залишилась бабуся, яка до речі схожа на тітку Поліну. Чи то тітка Поліна на бабусю, хтозна.

Наступний день.

Ввечері я подзвонив Даринці та запропонував піти завтра погуляти, тобто вже сьогодні. Вона ж звісно погодилась. Весь тиждень ми про те й тільки розмовляли, що ми будемо робити після того, як я одужую.

Вранці о дев’ятій я прокинувся нарешті у себе дома. Скучив за рідними стінами, так би мовити. Привів себе до ладу та пішов до будинку Даринки. Погода сьогодні чудова, тому я подумав, а чому б нам не погуляти десь у центрі та не зайти у мою улюблену кав’ярню.

Даринка вийшла рівно о пів на одинадцяту, як й домовлялись. Ми зустрілись та зразу поїхали на міському транспорті у центр. По дорозі розмовляли. Вона розповідала мені про те, як минув її вечір. Даринка сказала, що якось було не звично без мене. І це, як на мене, не дивно, адже весь тиждень я був у неї дома, а тут мене немає. Зате як мої рідні раділи моєму поверненню. Від мами такої уваги давно не було. Вона весь час зайнята, або ж з татом проводить час. Але вчора це було якось так.