3 глава, Дарина

Прогулянка з однокласниками

Даринка.

Перший день навчання у школі пройшов доволі цікаво. Контрольна робота на першому уроці з алгебри це щось. Не думала, що у вчительки є такий метод навчання. Але завдання для мене були легкі, не дарма ж я просиділа за книгою з математики все літо. Вчилась, так би мовити, самостійно. І я не думала, що за ці сорок п’ять хвилин я вирішу зразу два варіанти завдань. І, як на мене, завдання у другому варіанті були складніші. Я б не сказала, що на багато складніше та все ж. Але я впевнена, що зробила всі завдання правильно.

Ми з Андрієм підійшли до мого під’їзду, він подивився на мене з посмішкою.

— Дякую, що провів.

— Немає за що. Дарино, як ти дивишся на те, щоб у школу ходити разом.

— Мене тато завозить до школи. Але я не проти, скажу батькам, що буду з однокласником ходити у школу. Думаю, що вони не будуть проти — я посміхнулась. Я впевнена, що вони не будуть проти. Мама взагалі буде тільки рада, що я почала з кимось спілкуватись.

— Ось і добре. Тоді я зайду по тебе завтра о сьомій тридцять.

— Домовились.

Я зайшла у квартиру, мене на диво ніхто не зустрів. Я зняла з себе балетки та вирішила пройтись по квартирі, може не почули як я прийшла. Обійшла всю квартиру, а це три кімнати, кухня та ванна кімната. Нікого дома немає, я вирішила йти у свою кімнату. Зайшовши туди, помітила на столі лежить записка. Вона зразу потрапила мені на очі, бо записка лежала у центрі стола. На моєму столі завжди все охайно стоїть, тому записку видно було зразу. Я її взяла та почала читати “Доню, нас до неділі дома не буде. У мене з’явилось замовлення на фотосесію в іншому місці (не могла відмовитись). Бабусю взяла з собою, а тата терміново відправили у відрядження. Продукти в холодильнику є, і декілька страв стоїть на плиті. Не сумуй, ми скоро повернемось. Цілую, мама.” Весело звичайно, але то нічого, адже не перший раз залишаюсь дома сама. Але є одна відмінність, у тих містах, я вже мала знайомих, тому мені було не сумно. А зараз я тут нікого не знаю, ну окрім трьох однокласників.

Я переодяглась в домашній одяг й оскільки їсти я ще не хочу, то почала робити домашнє завдання на завтра. У нас завтра повинна бути алгебра, вчителька хоч й зробила нам контрольну та все ж у кінці уроку задала домашнє завдання. Як вона сказала з минулої програми, а тобто з десятого класу. Окрім алгебри треба підготуватись, ну хоча б продивитись всі правила з української мови та зробити англійську, а саме вивчити текст, який складається з десяти речень. Для мене це не є проблемою, адже англійську мову я знаю, а тексти я вчила й більші. У школі Києва ніхто нікого не жалів. Ми вчили тексти й більше.

До речі, хочу трохи сказати про перше враження про навчання в цій школі. Ці предмети, які у нас були, вчителя хороші. Вчитель фізики мене поставив у приклад моїм новим однокласникам, що їм зовсім не сподобалось. До мене в кінці уроку підійшли староста та її помічниця. Вони подивились обидві на мене так ніби я зробила якусь помилку. Староста, яку до речі звати Таня, сказала, що в нашому класі не приймають таких вискочок як я. Адже похвала на фізиці, а перед цим вірш розповіла без підготовки на українській літературі. Але мені якось все одно, адже вчусь я добре й гірше вчитись через якихось однокласників, яким погано дається навчання я не хочу. Я сама для себе вирішила, що буду вчитись як вчилась раніше, тобто добре та отримаю золоту медаль.

Роблячи домашнє завдання з алгебри, я побачила як мій телефон засвітився і звісно ж на ньому видно обличчя подруги. Я відклала ручку у сторону та відповіла на дзвінок.

— Привіт, як справи?

— Все просто чудово. Сьогодні додому мене провів однокласник.

— Вау.

— Нам просто по дорозі було, але він запропонував мені з ним ходити у школу. А у тебе що?

— Класно. Та у мене все нормально.

— Я бачу, що не все нормально. Що у тебе сталося?

— Та з Максом посварилась — сказала сумно подруга. Щоб ви розуміли, Макс був найкращим другом Марини. І в якийсь момент вони зрозуміли, що вони один одному подобаються. І врешті-решт після дворічної дружби почали зустрічатись. Я з ними частенько гуляла. Вони приїжджали у мій район. Ми разом гуляли, їм подобалось місце де я жила. А я на той момент жила на Троєщині. Ну, таке собі місце, щоб гуляти. Нам подобалось гуляти біля закинутих недобудованих чотирьох будинків. Чесно мені не вистачає наших таких прогулянок.

— І яка ж на цей раз причина сварки?

— Я купила два квитки на концерт нашого улюбленого гурту. А він сказав, що у нього вже є плани на цей день і до того ж я в ці плани не входжу. Якби ти була тут, пішла б з тобою на концерт.

— Я б не проти була скласти тобі компанію, але ж...

— Ну, так, ти далеко — сказала подруга та зітхнула — напевно треба буде йти самій, а другий квиток комусь віддам

— А може ще знайдеться з ким піти?

— Не знаю, подивимось. А, ти що? Обіцяла розповісти про того однокласника.

— Ах, так. Я Андрію сьогодні допомогла вирішити контрольну з алгебри. Він сказав, що повинен якось мені віддячити. А ти ж знаєш я можу й просто так зробити.

— Він правий, кожна робота чи то допомога повинна оплачуватись, чи щось типу того.

— Напевно. Коротко кажучи, він запропонував мені у суботу погуляти у місті, сказав екскурсію проведе.

— Вау, сподіваюсь ти погодилась.

— Ще ні, сказала, що подумаю.

— Ну, ти у своєму репертуарі. І це ознака того, що ти йому подобаєшся. А у тебе є його фото?

— Я зараз скину тобі посилання на його сторінку в Інстаграм. Сторінка у нього відкрита, тому можеш подивитись.

— Тоді чекаю.

Я скинула посилання на сторінку Андрія, а після розповіла подрузі про уроки та однокласників, яким я вже не подобаюсь.

Коли договорила з подругою, продовжила робити домашнє завдання. З алгебри треба було зробити три завдання. Я зробила два та побачила як в Інстаграмі прийшло повідомлення від Андрія. Відкривши наш чат, до речі, це перше повідомлення у нашому чаті.