Початок весни

Минув рік. Місто більше не пам'ятало вічного льоду як прокляття — тепер воно було лише легендою, якою лякали дітей перед сном. Сонце, що повернулося того ранку, більше не зникало, хоча зими все ще приходили, але тепер вони були справжніми: зі сніжками, святами та димом із димарів, а не з присмаком смерті.

​Грід сидів на ґанку притулку Ілени. Його руки все ще були вкриті шрамами від обсидіанових опіків. Перед ним лежав чистий аркуш паперу. Тепер він був літописцем  місця.

Грід дивився на Ілену, і в його голові спливали уривки чуток. Пошепки розповідали, що вона була останньою з роду «Тих, хто чує полум’я» — тих, хто плекав Вогнище ще до того, як Магістрат перетворив його на інструмент влади. Коли місто вирішило, що магія належить лише закону, таких, як вона, вигнали на околиці, у холодні стіни притулку.

​— Чому ти не пішла, коли Камінь почав гаснути? — запитав Грід, дивлячись на її тонкі, побиті холодом руки.

​Ілена гірко всміхнулася.

— Тому що магія — це не лише привілей, Гріде. Це обов’язок. Та я знала правду: Серце Вогнища живе доти, доки за нього хтось готовий дбати не словами, а вчинками.

​Вона повела рукою в бік дітей, що причаїлися за її спиною.

— Я чекала на тебе. Не тому, що ти герой. А тому, що ти був єдиним, хто мав достатньо відчаю, аби наважитися торкнутися його.

​— Знову пишеш? — запитала Ілена, тримаючи в руках два горнятка з духмяним чаєм.

​Вона змінилася: зникла та гостра складка між бровами, що з'явилася від постійної тривоги за дітей. Тепер вона посміхалася частіше.

​— Пишу про те, як коваль Торн збудував нову школу, — відповів Грід, приймаючи чай. — І про те, як колишній Магістрат Еліас тепер працює в архіві, переписуючи старі податкові книги. Кажуть, він став надзвичайно тихим.

​— Ти дав їм більше, ніж тепло, Гріде, — Ілена сіла поруч. — Ти дав їм історію, в якій вони — не лише свідки, а й ті хто змінив майбутнє...

​Грід поглянув на вулицю. Там, біля великого фонтану, що тепер весело дзюрчав водою, грався хлопчик. Він був надзвичайно схожий на Марка, але це був зовсім інший малюк — син вдови Марії. Він сміявся, і цей сміх не мав у собі жодного відлуння магічної холоднечі.

​Грід опустив перо в чорнильницю і написав перший рядок своєї нової книги:

«Справжнє сонце ніколи не сходить на небі раніше, ніж воно зійде в словах, які ми кажемо одне одному».

​Він знав, що магія Серця Вогнища нікуди не зникла. Вона просто змінила форму. Вона жила в кожному кроці містян, у кожному прочитаному вірші та в кожній руці, протягнутій для допомоги.

​Грід нарешті зігрівся. Повністю.