- Глава 17 -

– Хто цей чоловік, від якого ти вагітна? – мамин голос різкий, без жодних прелюдій. Перше запитання вона випалює, навіть не привітавшись. – І чому я – остання людина у світі, яка про це дізнається?

Я притискаю телефон до вуха і глибоко вдихаю.

– Мамо, це сталося дуже несподівано. Я сама досі… шокована. Але тобі не варто хвилюватися. Ми з дитиною не залишимось самі.

У відповідь чую коротке сердите фиркання:

– Не варто хвилюватися? – голос підвищується. – Дарино, я хочу знати, хто батько. І знати зараз. Якщо не скажеш, я сама дізнаюся, і тоді буде гірше.

Я заплющую очі, розуміючи, що сперечатися немає сенсу.

– Добре, – видихаю тихо. – Це Єгор. Мій керівник.

На тому кінці настає тиша. Довга, важка, мов бетон. Я навіть перевіряю, чи не обірвався дзвінок.

Нарешті мама видихає – тихо, майже пошепки:

– Єгор… Черненко?

– Так, – підтверджую, і серце б’ється так голосно, що здається, його чує весь будинок.

Знову пауза. Я майже бачу її обличчя – розширені очі, стиснуті губи. Останнє, про що вона могла подумати – що її донька завагітніє від власного боса. Та ще й такого багатого, відомого чоловіка.

– Господи… – нарешті вимовляє мама. – Дарино… Ти впевнена, що дитина його?

Її голос уже не сердитий, а радше шокований, і від цього мені стає ще важче дихати.

– Мамо, я знаю, з ким спала, – кажу роздратовано. 

– І що тепер? Ти хочеш сказати, що цей чоловік одружиться з такою, як ти? – питає приголомшено. 

– Такою, як я? – фиркаю. – Ну спасибі!

– Ти знаєш, про що я! – випалює. – Він – бізнесмен. Його родина дуже інтелігентна. А хто ти? 

Я зітхаю. Ми з мамою говоримо хвилині дві, а мені здається, що вічність минула. 

– Мамо, Єгор знає, що я вагітна, і він готовий визнати цю дитину. Не хвилюйся. Все буде добре. 

– З тобою неможливо не хвилюватися! – бурчить. – А що тепер буде з Дмитром? Він хотів помиритися з тобою. Розпитував мене, як це краще зробити…

– Дмитро давно в минулому, – кажу чітко, щоб вдруге не повторювати. 

– Ну звісно в минулому, якщо ти опинилася в ліжку свого боса. 

Я завмираю. Слова, які каже мама, роблять мені боляче. Вона ж нічого не знає, і завжди робить власні висновки. А потім ми сваримося через це. 

На лінії знову довга тиша. Я вже майже думаю, що мама просто поклала слухавку, коли нарешті чую її голос – тепер він звучить спокійніше, але й гостріше водночас:

– То він знає, що ти вагітна?

– Так, – відповідаю коротко. – Знає.

– І що він сказав? Він збирається одружитися з тобою? – у її голосі тепер змішуються цікавість і недовіра.

Я притискаю телефон сильніше, шукаючи слова.

– Він… зробив пропозицію. Але я ще не дала відповіді.

На тому кінці знову пауза, потім мамине тихе зітхання, наче її все це втомило.

– Дарино, ти розумієш, що це означає? Він же… він багатий, відомий. І він твій бос. Це ж скандал буде! Але з іншого боку, якщо ви таки одружитесь, ти будеш купатися в розкоші!

– Мамо, – перебиваю її, намагаючись говорити спокійно. – Мені зараз не до того, хто що скаже. І про матеріальну складову я не думаю. Я думаю про дитину.

Вона зітхає так, ніби зважує кожне моє слово.

– А ти… ти хочеш цього шлюбу? Якщо сама кажеш, що думаєш про дитину…

Я заплющую очі, відчуваючи, як у грудях стискається.

– Я ще не знаю, – чесно зізнаюся. – Мені потрібен час, щоб усе обдумати.

Мама знову мовчить, а потім тихіше каже:

– Гаразд. Але пообіцяй мені, що ти все зробиш правильно. І що він справді поруч із тобою, а не просто говорить, щоб забити баки.

– Обіцяю, – відповідаю я.

Ми прощаємося, і коли дзвінок обривається, я ще довго тримаю телефон у руці. У голові гуде її питання: чи я хочу цього шлюбу? І від цієї думки стає ще важче дихати.

Після дзвінка я сиджу на дивані, обхопивши коліна руками. У кімнаті напівтемно, світиться лише екран телефону, але мені навіть не хочеться вмикати світло. Голова гуде від маминої реакції, її питань, і від тиші, що залишилася після розмови.

Я намагаюся розібрати власні відчуття. Здається, що світ перевернувся за якихось кілька тижнів. Я – вагітна. Єгор – поруч, каже про одруження, бере на себе відповідальність. Дмитро зник, хоча ще недавно я вважала його майже своєю долею.

Чого я насправді хочу?

Запитання крутиться в голові знову й знову, але відповіді немає.

Я уявляю своє життя з дитиною. Уявляю маленькі пальчики, перші кроки, ночі без сну. І розумію: мені страшно залишитися з цим самій.

Єгор… він не ідеальний. Але він чесно сказав, що готовий бути поруч. І це зараз здається найважливішим. Про його почуття не думаю. Зараз головне – це дитина, а те, що між нами, можна відкласти на потім.