- Глава 16 -

Єгор залишає мене біля офісу й одразу їде на робочу зустріч. Я проводжаю його поглядом і відчуваю дивне тепло всередині, але швидко повертаюся до реальності: треба працювати.

У приймальні тихо. Я вмикаю комп’ютер, переглядаю пошту, намагаюся зосередитися на звичних завданнях. Проте думки весь час повертаються до обіду, до розмови в машині, до його спокійних слів про Кіру.

Години минають непомітно, аж поки двері не відчиняються без попередження. Я підводжу голову – і мало не зітхаю вголос.

Максим знову заявився в гості.

Він, як завжди, впевнено заходить, зухвало всміхаючись і оглядає мене зовсім не так, як нещодавно. Тепер я дівчина, що вагітна від його брата, і я бачу цю довжелезну вервицю запитань в його очах. 

– Ну привіт, майбутня мама, – вітається, наче ми старі друзі.

Я мимоволі хмурюся.

– Вам щось потрібно?

– Та ні, – він обирає стілець навпроти й сідає, розвалившись так, ніби це його кабінет. – Просто хотів ще раз з тобою поговорити. Зізнаюсь, ти мене здивувала. І братик здивував. Не розкажеш, як це ви роман закрутили у всіх під носом?

Я спалахую від збентеження. Його прямолінійність мене доконає. 

– Що ви маєте на увазі? – намагаюсь триматись стримано.

Максим усміхається ще ширше.

– Не приховуватиму, я шокований. Ніколи б не подумав, що Єгор може… – він робить виразну паузу, – піти на такий радикальний крок.

Я намагаюся тримати обличчя спокійним, але всередині все стискається. Уявлення не маю, що цей тип верзе. 

– Можливо, ви зовсім не знаєте свого брата, – видихаю. 

– А от і ні, – заперечує він. – Повір, я його знаю. А ще я знаю, що кілька днів тому у нього були зовсім інші погляди на життя. 

Його слова змушують мене завмерти. Бо, хоч як я не намагаюся приховати, вони відгукуються в мені дивним тремтінням – страхом і розгубленістю. 

Максим явно знає про брата щось таке, чого не знаю я. Саме тому відчуваю себе в програші. 

Поки я розмірковую, він трохи нахиляється вперед, погляд стає майже м’яким.

– Навіть не знаю, вітати мені тебе, чи не варто. Єгор ще той засранець. Всяке може вчудити. 

Я не знаходжу, що відповісти. Лише стискаю вуста, намагаючись сховати збентеження за робочим спокоєм, і дивлюся, як він підводиться та виходить, залишаючи мене з думками, які тепер зовсім не дають зосередитися на роботі.

Єгор повертається практично під кінець робочого дня, і його перше речення не залишає місця для суперечок:

– Я відвезу тебе додому.

Я розумію, що сперечатися немає сенсу. Він виглядає втомленим, але впевненим, і я просто беру сумку та йду за ним. Дорогою ми майже не розмовляємо. Тиша між нами вже звична, але цього разу вона здається наповненою чимось новим – ніби кожен з нас щось обдумує і не поспішає озвучувати.

Коли машина плавно зупиняється біля мого під’їзду, я помічаю знайому автівку – і серце стискається.

Дмитро. Це його автомобіль стоїть під моїми вікнами. 

Він давно не з’являвся. І його раптова поява не приносить радості – лише дивну суміш роздратування й напруги. Я навіть не знала, що можу так реагувати на людину, яку колись любила.

Єгор помічає мій погляд, переводить очі на машину біля під’їзду, але нічого не каже. Лише трохи зводить брови, чекаючи, як я себе поведу.

– Це мій колишній, – видихаю я майже пошепки, не дивлячись на нього.

Єгор не коментує, просто киває, а тоді, абсолютно несподівано для мене першим залишає салон. 

Я настільки шокована його поведінкою, що навіть не розумію, як реагувати – зупинити його чи подивитися, що буде далі. 

А Єгор тим часом обходить авто і відкриває двері для мене. Навіть руку подає, і я за неї хапаюсь. 

Чомусь серце мало не вистрибне з грудей, поки йдемо до під’їзду, а тоді помічаю, що Діма і собі вийшов з авто і йде за нами. 

– Дашо! – його невдоволення прибивається в моєму імені. Я зупиняюсь перед дверима під'їзду і дивлюсь на Єгора, який залишається абсолютно спокійним. – Що відбувається? 

– Дімо, тобі краще піти, – кажу сухо. При цьому моя рука досі залишається в руці Єгора. Думаю, Діма теж це помітив. 

– А може, краще хай цей тип піде? – цідить. – Якого біса він вчепився в твою руку? 

– Тому що Даша – моя наречена, – заявляє Єгор так просто, наче про погоду розповідає. І ось тут я завмираю, як вкопана, і дивлюсь на Діму. Він не приховує, що розгублений, але мене не це тривожить. 

Діма точно розповість про цю зустріч моїй мамі, і мені важко передбачити її подальші дії, тому єдине, на що мені залишається сподіватися – що Єгор не видасть Дмитру головну новину…

Поки я думаю про це, Дмитро робить крок ближче, і в його погляді змішуються злість і розгубленість.

– Дашо, поїхали зі мною. Ми повинні поговорити, – його голос звучить різко.