- Глава 15 -

Я заходжу в кімнату відпочинку, й одразу бачу Олю. Вона сидить на дивані з чашкою чаю, і щойно помічає мене, підводить брови.

– Ну? – її голос напружений. – Що там сталося?

Я буквально падаю поруч із нею, стискаю чашку, яку вона мені простягає, й кілька секунд просто мовчу. Слова застрягають у горлі.

– Дашо, ти лякаєш мене, – Оля нахиляється ближче.

Я нарешті видихаю:

– Єгор… сказав, що хоче, щоб ми одружилися.

Оля мало не випускає чашку з рук.

– Що-о-о?! – її очі стають такими великими, що я не можу не хмикнути від абсурдності моменту.

– Він каже, що та ніч не була випадковою. Що я йому давно подобаюся. Що він… готовий дати мені захист, своє прізвище і… – я ковтаю слова, бо вони застряють у горлі, – своє кохання.

У кімнаті стає тихо. Оля кілька секунд просто витріщається на мене, ніби намагається переварити почуте. Потім різко ставить чашку на стіл і хапає мене за плечі.

– Дашо! – її голос зривається. – Ти розумієш, що це означає?! Він не просто… він реально сказав, що хоче одружитися!

Я нервово сміюся, хоча сміх звучить більше як істерика.

– Розумію. І я не знаю, що з цим робити.

– Я теж не знаю, – зізнається вона, розгублено махаючи руками. – Але, чорт забирай, Дашо, це ж Єгор! Твій бос! Який тільки що зробив тобі пропозицію!

Її шокований вигук відлунює в мені. І саме зараз я усвідомлюю, що вперше сказала все вголос.

І від цього мені стає ще страшніше.

Оля робить ковток чаю й знову ставить чашку на стіл так, ніби це важливий ритуал. Потім повертається до мене з виразом обличчя, який я знаю напам’ять: зараз буде лекція.

– Добре, давай розбиратися, – починає вона, загинаючи пальці. – По-перше: цей чоловік реально зізнався, що йому ти подобаєшся. Він ніколи раніше не дозволяв собі навіть натяків, правильно?

Я мовчки киваю.

– По-друге, – вона піднімає другий палець, – він не просто визнав. Він сказав про одруження. Не “подивимося”, не “розберемося”. А прямо – весілля. Це серйозно.

Я кусаю губу, бо серце в грудях знову шалено калатає.

– По-третє, – її погляд стає ще гострішим, – у вас буде дитина. Він не тікає, не звалює відповідальність, а навпаки хоче взяти все на себе.

– Але, Оль… – починаю я, – звідки я знаю, що це не просто красиві слова?

Вона хмикає.

– Слухай, я тебе знаю. Ти зараз зробиш сто сценаріїв у голові, і в кожному він – монстр. Але подумай тверезо: Єгор коли-небудь робив щось просто так?

Я закочую очі.

– Ти серйозно питаєш? Він же мене роками зводив з розуму на роботі!

– На роботі, – киває вона. – А це – інше. Тут він показав, що бачить у тобі не секретарку. І якщо вже він відкрив рот і сказав про одруження – значить, він дійсно це обдумав. Бо він не з тих, хто кидається словами.

Я стискаю долоні. Вона має рацію. Чорт забирай, вона завжди має рацію. Але від цього не легше.

– То що мені робити? – питаю тихо.

Оля усміхається, але вже м’яко.

– Подумати. Спокійно. І не варто забувати: тепер це не тільки про тебе. Це ще й про дитину.

Її слова влучають прямо в ціль. І я відчуваю, як усередині мене піднімається хвиля страху й відповідальності одночасно.

Я повертаюся до приймальні з головою, забитою думками. Сідаю за стіл, відкриваю ноутбук, але навіть не бачу, що там. Думки крутяться одна за одною: слова Олі, зізнання Єгора, його пропозиція.

І саме в цей момент двері кабінету відчиняються. Єгор виходить і зупиняється навпроти мене. Його погляд такий уважний, наче він справді чекає, що в мене на лобі з’явиться написана відповідь на всі його запитання.

Я відчуваю, як у грудях стискається. Але сказати йому нічого не можу. Поки що.

Єгор схрестив руки на грудях, і я вже приготувалася почути чергове завдання. Але замість цього прозвучало дещо інше:

– Ми їдемо обідати.

Я кліпаю.

– У мене ще є трохи роботи, – пробую заперечити, тицяючи пальцями по клавіатурі.

Його губи раптом розтягує тепла усмішка. І від цього я бентежусь ще більше, бо таку усмішку від нього бачу вперше.

Він нахиляється трохи ближче, і голос звучить чітко, без тіні сумніву:

– Ми їдемо обідати. Тобі потрібно правильно харчуватися.

Я завмираю, відчуваючи, як усередині все перевертається. Уперше він говорить не як бос, а як чоловік, який бере відповідальність. І від цього мені стає і страшно, і дивно спокійно одночасно.

Я йду поруч з Єгором до ліфта, і всередині мене все протестує. Ще кілька годин тому він був звичним босом: стриманим, різким, дратівливим. А зараз геть інший. Упевнений, але спокійний, навіть турботливий.

Мене це лякає. Серйозно лякає.