- Глава 14 -

Даша

Я йду до кабінету Єгора з грудкою в горлі. Всередині – паніка. Єгор щойно сам зізнався перед Максимом, що я вагітна від нього. Тепер немає сумнівів: брат рознесе цю новину по всьому світу. А я навіть уявити не можу, які наслідки це потягне за собою.

Я відчиняю двері й заходжу. Єгор сидить за столом, але його погляд одразу піднімається на мене. Прямий, рівний, спокійний. Надто спокійний у такій ситуації. І саме це мене бентежить ще більше.

У його очах немає злості. Немає роздратування. Є тільки ця холодна концентрація, яка завжди змушувала мене відчувати себе маленькою дівчинкою поруч із дорослим чоловіком.

Я наближаюся до столу, обережно кладу блокнот, намагаючись зберегти вигляд, ніби я тут лише для роботи. Але серце гупає так, що будь-хто міг би почути.

Єгор повільно підводиться. І замість того, щоб залишитися на своєму місці, обходить стіл і сідає на його край, зовсім поруч. Тепер наші очі майже на одному рівні.

Він дивиться. Не відводить погляду ні на мить.

Мені хочеться запитати, що тепер буде. Хочеться кричати, що я не просила, щоб він робив такі заяви за мене. Але язик немов приклеївся до піднебіння.

Я можу лише вдивлятися в нього й відчувати, як цей чоловік знову бере контроль над ситуацією. І, що найгірше, я зовсім не певна, що хочу цьому опиратися.

Сиджу мовчки, а він усе так само не відводить від мене погляду. Цей його спокій лякає мене більше за крик. Нарешті він говорить:

– Дарино, тепер нам потрібно бути командою.

Я кліпаю, намагаючись зрозуміти, чи я справді це чую.

– Командою?..

– Так, – він злегка нахиляється вперед. – У нас буде дитина. І якщо ми не будемо триматися разом, усе піде шкереберть.

Мені хочеться заперечити, що я цілком можу впоратися сама. Але голос не слухається. І коли він додає, його голос звучить твердо:

– Я не дозволю, щоб ти залишилася одна. Не дозволю, щоб люди пліткували за твоєю спиною.

Його слова ріжуть мене навпіл. Бо з одного боку, у цьому є сенс, навіть турбота. А з іншого – він знову все вирішує за мене.

– То що ви пропонуєте? – нарешті запитую, стискаючи долоні.

Єгор на мить замовкає, потім його губи ледь кривляться у щось схоже на усмішку.

– Все просто. Ми оголосимо, що разом. І одружимося.

Моє серце пропускає удар. Я відчуваю, як щоки обпікає жар.

Одружимося.

Ці слова зависають у повітрі, і я не знаю, чи то сміх, чи то крик рветься назовні. Здається, у мене розпочинається істерика.

– Що?.. – тільки й видавлюю, дивлячись на нього широко розплющеними очима. – Ви серйозно?

Його погляд не змінюється. Серйозний, рівний, ніби він підписує черговий контракт, а не вирішує мою долю.

– Єгоре… Сергійовичу.. – я ковтаю повітря, намагаючись зібрати думки докупи. – Ми… ми навіть не пара. Ми… я взагалі не розумію, що між нами відбувається! А ви зараз говорите про весілля.

Він мовчить. Просто дивиться, а мене починає трясти від цієї тиші.

– Це ж не чергова ваша угода, не бізнес, – додаю я швидше, ніж думаю. – Це моє життя. І я… я не впевнена, що готова…

Голос зривається, і я відводжу очі. Усередині все клекоче: злість, страх, розгубленість. Я навіть не знаю, чого більше.

Його слова мали б звучати як захист. Як план. Але в моїх вухах вони лунають як вирок.

Єгор раптово підводиться. Його рух спокійний, без різкості, але від цього серце в грудях б’ється ще швидше. Він підходить ближче й торкається моєї руки.

Його пальці гарячі, впевнені. Я завмираю. Піднімаю погляд і гублюся остаточно: його обличчя лишається спокійним, навіть м’яким. Жодного тиску. Лише він і його погляд, від якого мені хочеться втекти й водночас залишитися.

Я чекаю пояснень, бо сама вже не можу витримати цієї тиші. І він говорить:

– Та ніч… – він робить паузу, наче добирає слова. – Вона не була випадковою.

Мені важко дихати. Я намагаюся збагнути, що він має на увазі.

– Дашо, – продовжує він тихо, але твердо. – Ти давно мені подобаєшся. Я просто… ніколи не зізнавався. Бо розумів, чим це може закінчитися. Плітки, скандали, осуд. І ти опинилася б у центрі всього цього. Я не міг собі дозволити втягнути тебе в це.

Моє серце стискається так, що я боюся, воно зараз розіб’ється.

– Але ця вагітність змінила все, – він дивиться мені просто у вічі. – І я більше не бачу сенсу мовчати.

Його голос звучить рівно, без зайвих емоцій, але кожне слово впивається глибоко в мене.

– Я хочу, щоб ти знала: у мене є почуття до тебе. І я буду радий, якщо ти приймеш мою пропозицію одружитися. Я обіцяю тобі захист. Нашій дитині – моє прізвище. А тобі – моє кохання.

Я завмираю. У мене перехоплює подих. Це звучить настільки серйозно, настільки по-дорослому, що земля справді йде з-під ніг.