- Глава 13 -

Я продовжую сидіти на стільці, руки стиснуті в кулаки, але я цього навіть не помічаю. Дарина нервово вкладається на кушетку, лікарка готує апарат. У кабінеті стає так тихо, що я чую власне серцебиття.

Моє серце гупає так, ніби ось-ось вирветься назовні. Я звик контролювати все навколо, але зараз просто глядач, який не може втрутитися.

Екран оживає. Сірі й чорні плями, які я спершу навіть не розумію. Лікарка зосереджено дивиться, рухає датчик. І раптом каже спокійно:

– Так, вагітність підтверджується.

Мої пальці впиваються в підлокітники стільця. Я дивлюся на Дарину, вона закусує губу, її очі блищать від хвилювання.

– Термін приблизно шість тижнів, – продовжує лікарка. – Серцебиття стабільне. Все виглядає добре.

Серцебиття.

Я чую ці слова – й всередині мене щось перевертається. Є маленьке життя, і воно реальне. 

– У дитини вже б'ється серце? – розгублено питає Даша. 

– Саме так, – лікарка усміхається. – Повірте, на даний момент немає причин хвилюватися. Ну а далі все залежить від вас. 

Я вдихаю глибше, але повітря наче бракує. Дарина повертає голову, на мить наші погляди зустрічаються, і я бачу в її очах те саме, що й у своїх думках: шок, страх і відчуття, що наш світ тільки-но змінився.

Лікарка ще щось пояснює, дає рекомендації, але я чую уривками. Усе інше зникає. Є лише цей екран, ці слова й розуміння того, що віднині назад дороги немає.

Коли огляд закінчується, ми разом виходимо з кабінету. У коридорі знову чути тихий гул голосів, але для мене весь світ ніби заглушений.

Дарина йде поруч, тримає папку з результатами так, наче вона важить тонну. Вона не дивиться на мене, дивиться лише під ноги. І я відчуваю: якщо зараз нічого не скажу, ця тиша розірве нас обох.

Я роблю глибокий вдих.

– Дарино… – починаю тихо, і вона все ж піднімає очі.

Я ловлю її погляд і кажу перше, що має прозвучати:

– Я був шокований, так само, як і ти. Але тепер ми знаємо напевно. І я не зникну. Я не залишу тебе з цим саму.

Її обличчя змінюється. Вона намагається триматися спокійно, але в її очах блимає полегшення, змішане зі страхом.

– Це не лише твоя відповідальність, – додаю я твердіше. – Вона – наша.

Даша відводить погляд, ніби не готова це чути, але я бачу, як її плечі трохи розслабляються.

Дорога назад в офіс минає в повній тиші. Дарина дивиться у вікно, я тримаю руки на кермі, намагаючись зосередитися лише на дорозі. Жодного слова між нами. І навіть коли ми повертаємося в будівлю, кожен іде у свій бік: вона лишається в приймальні, я зачиняюся в кабінеті.

Не минає й кількох хвилин, як чую знайомий голос. Голос, від якого в мене завжди піднімається тиск. Голос мого брата. 

Я різко відсуваю стілець і виходжу. І бачу картину: мій “дорогий брат” сидить прямо на столі Даші. Вона виглядає роздратованою, очі блискають, і в цю мить мені стає легше від усвідомлення – не лише мене він доводить до сказу.

– Єгоре! – широко усміхається Максим, помітивши мене. – Я приїхав влаштовуватися на роботу.

Його тон такий нахабно-іронічний, що хочеться з кулака збити цю усмішку. Я закочую очі, стримуюсь, щоб не вибухнути, і кидаю коротко:

– Дашо, поклич сюди начальника відділу кадрів.

Максим хмикає, наче ця сцена розважає його ще більше. А я відчуваю, що терпіння моє скоро закінчиться.

Тиша між нами триває зовсім недовго. Інколи в мене таке відчуття складається, що Максим не вміє тримати язика за зубами. 

Я спостерігаю за тим, як брат нахиляється трохи ближче до Даші й “невинно” питає:

– Ну що, красуне, твоя вагітність підтвердилася чи ні? Я можу тебе привітати?

Він каже це так, ніби жартує. Наче просто кине камінь у воду й чекатиме хвиль. Але я бачу, як обличчя Даші кам’яніє. Вона намагається відмахнутися, зберегти холоднокровність, проте я знаю, наскільки їй зараз неприємно.

Я стою осторонь, дивлюся на цю картину, і в мені закипає лють. Спершу я ще намагаюся триматися – мовляв, це лише слова Максима. Він завжди був зухвалим. Завжди ліз туди, куди не треба.

Але в якийсь момент просто зриваюся.

– Досить! – мій голос ріже повітря настільки різко, що навіть Максим здригається. – Відійди від неї. І заткнись нарешті.

В очах брата на мить спалахує щире здивування, а потім знову з’являється його знайома посмішка – крива, виклична. Він любить ці ігри. Любить провокувати.

Але цього разу я не граю.

– Дай спокій Дарині. Її вагітність тебе ніяк не стосується, – кажу я тихіше, але з тією твердістю, від якої навіть у Максима посмішка трохи тьмяніє.

– Маєш рацію, – Макс киває, встає на ноги і вдає, що поправляє футболку. – Але ж тебе це також ніяк не стосується. Чому ж ти так переймаєшся? 

Дарина сидить мовчки, але я бачу, як її плечі ще більше напружуються. І це лише підливає олії у вогонь моєї рішучості.