- Глава 12 -

Ми сідаємо за великий стіл у їдальні. Страви, як завжди, на висоті – мама любить показати гостинність, навіть якщо ми тут лише втрьох. Атмосфера, на перший погляд, затишна, але для мене компанія Максима – як камінь у черевику: не видно, але кожен рух болісний. Та заради батьків я можу потерпіти.

Спершу розмова йде спокійно. Батько, як завжди, цікавиться діловими питаннями:

– Як тендери? Усе гаразд?

Я відповідаю загально, без деталей:

– Так, робота триває. Два вже виграли, ще три – у процесі. Перспективи хороші.

Батько задоволено киває, і я на мить навіть відчуваю спокій. Але цей спокій триває рівно до того моменту, коли в розмову встрягає Максим.

– До речі, – каже він із тією самою усмішкою, яка мене виводить із себе. – Я чув новини. Кіра твоя збирається заміж.

Я завмираю. Мені здається, що Макс зараз жартує. Я чекаю, коли він розсміється і скаже, що це жарт, але цього не відбувається. 

– Її обранець – іноземець, – продовжує він з удаваною невимушеністю. – Разом вони вже понад пів року. Може, час визнати, брате, що твоє перше кохання ніколи й не мало шансів стати чимось більшим?

Його слова ріжуть, мов ножем. Я відчуваю, як кам’янію. Наче статуя, без здатності поворухнутися чи відповісти.

У голові шумить. Я не сподівався почути таке – принаймні не сьогодні. Не від нього.

– Ой, а що таке? – Максим вдає, що засмутився. – Ти не знав? 

Максим насолоджується моментом, а я сиджу мовчки, намагаючись не дати емоціям вирватися назовні.

Батько хмуриться, мама одразу намагається перевести розмову в інший бік, запитати про роботу, про новий офіс. Вони обоє добре знають, як Максим уміє бити в найболючіше місце, і намагаються його зупинити.

Але мені вже байдуже. Я почув те, що мав почути.

Я відсуваю стілець, підводжусь.

– Вибачте, мені треба вийти, – кажу коротко й залишаю вітальню.

Виходжу на вулицю. Холодне повітря вдаряє в обличчя, і я жадібно вдихаю, наче вперше дихаю за весь вечір. Але легше не стає. Навпаки. Відчуваю себе ідіотом, який нічого не розуміє в цьому світі.

Кіра… Зовсім недавно ми зустрічалися, говорили, і вона навіть словом не обмовилася, що збирається заміж. А тепер я дізнаюся про це з вуст Максима.

І що найгірше – він має рацію. Вона ніколи не сприймала мене серйозно. Для неї я був другом. Запасним варіантом. Людиною, яка завжди поруч, готова вислухати, підставити плече. А про стосунки взагалі не варто було й говорити.

Я дістаю телефон, відкриваю новини. І серце падає кудись униз, коли бачу заголовки про те, що вона зібралася заміж за італійського бізнесмена. Фото, інтерв’ю, їхні спільні знімки – усі підтвердження тут.

Мені хочеться щось розбити. Стіл, скло… власну голову об кам’яну стіну, аби витрусити з неї всі ці думки. Але я стримуюсь. Я в батьківському маєтку, тут не можна показувати слабкість.

Ховаю телефон у кишеню, стискаю кулаки. Розумію, що цю вечерю треба закінчувати, тому повертаюся до будинку, щоб попрощатися з батьками. Стараюся тримати вираз обличчя рівним, бо вони й так надто уважно спостерігають за кожним моїм рухом.

Максима помічаю боковим зором, але намагаюся не зважати. Якщо зараз дам волю злості – вечір перетвориться на чергову сварку, а цього я не хочу. Принаймні тут. Не перед батьками.

– Дякую за вечерю, – кажу коротко, торкаюся маминої руки, киваю батькові. – Побачимось.

І виходжу.

Уже в машині, коли виїжджаю з двору, телефон сам опиняється в руці. Я набираю номер Кіри. Навіть не дивуюся, коли вона скидає виклик. Так само, як завжди: її увага – розкіш, яку треба заслужити.

Не витримую й пишу повідомлення: “Це правда? Ти виходиш заміж?”

Відповіді немає. І я навіть не знаю, що гірше – її мовчання чи оте коротке повідомлення, яке могло б підтвердити все.

Доїжджаю додому. Знімаю піджак, кидаю його на диван, одразу дістаю пляшку віскі. Наливаю повну склянку й виходжу на балкон.

Місто внизу сяє вогнями. Живе своїм життям. А я стою тут і відчуваю себе ніби на іншій планеті.

Думки ріжуть голову, як бритви. Сьогодні я дізнався дві новини, кожна з яких може змінити моє життя. Одна – що стану батьком. Друга – що Кіра, єдина жінка, яку я колись справді хотів, збирається заміж.

І чомусь друга новина б’є набагато сильніше.

Я роблю ковток, потім ще один. Віскі пекуче обпікає горло, але не гасить цього вогню всередині. Хочу щось розбити. Хочу розбити себе. Але натомість стою й вдивляюся в нічне місто, намагаючись залишатися спокійним.

Бо завтра зранку треба знову одягнути маску. І зробити вигляд, що я все ще контролюю власне життя.

Наступного ранку я приїжджаю до офісу раніше, ніж зазвичай. Машину залишаю на стоянці, виходжу, наче на автоматі, і піднімаюся сходами. Усередині – тиша, знайомий запах парфумів Даші і паперу. І там вона сама.

Даша сидить за своїм столом у приймальні. Коли наші погляди зустрічаються, я відчуваю себе ніби голим. Наче вона бачить усі мої вчорашні думки, моє роздратування, мою слабкість. Це дивує мене настільки, що я майже забуваю, що треба привітатися.