- Глава 11 -

Єгор

Я стою в жіночій вбиральні, й досі не вірю, що сам собі дозволив сюди зайти. Це не схоже на мене. Я завжди тримаю дистанцію. Завжди холодний, завжди контрольований. Але зараз… я мушу знати правду.

Її очі тікають від мого погляду, голос тремтить. І коли вона нарешті зізнається, у мене ніби вуха закладає.

Вагітна. Від мене.

Мозок на кілька секунд просто відмовляється працювати. Я дивлюся на неї й не бачу своєї секретарки, не бачу підлеглу – бачу жінку, яка вчора ще була частиною мого звичного життя, а сьогодні може його повністю змінити.

Злість? Ні, її немає. Є тільки шок. І відчуття, ніби під ногами зник ґрунт.

Я ловлю себе на тому, що мій погляд ковзає вниз – на її живіт. Він ще плоский, звичайний… але тепер він для мене виглядає зовсім інакше. І ця думка б’є сильніше за все.

Я вдихаю глибше, щоб повернути собі хоч трохи контролю.

– Ти впевнена? – питаю тихіше, ніж планував. Голос звучить глухо, але не жорстко. – Ти перевіряла?

Вона киває, і моє серце знову гупає десь у горлі.

У голові пролітають десятки думок про те, що тепер робити. Я не планував ставати батьком. Не планував, що матір'ю моєї дитини стане Даша. Моя помічниця. 

Певною мірою я здогадувався, що та ніч матиме свої наслідки, але не думав, що вони будуть такими. 

Ми просто переспали. Вона була розбита, а я хотів відволіктись. Вже наступного ранку зрозумів, що зробив величезну помилку. Даша чудово виконує свою роботу, і єдине, чого я боявся – що вона почне вішатися на мене після того, що було. 

Даша не стала. Прийняла мої умови забути про ту ніч і працювати далі. До цього моменту я думав, що проблему вичерпано, а тут такий сюрприз…

– Ви мене звільните? – питає Даша, і тим самим повертає у реальність. Я глибоко вдихаю, бо насправді уявлення не маю, що тепер робити, але їй кажу зовсім не це:

– Ні. Ти будеш працювати. Тільки… ми разом маємо поїхати на огляд і дізнатися, чи дійсно ти вагітна. 

Даша киває. Їй більше нічого не залишається. 

Вона дивиться на двері у мене за спиною, а я досі на неї витріщаюся, бо повірити не можу.

Повертаюсь до дверей, відкриваю їх і пропускаю її першою. Коридором йдемо пліч-о-пліч, але, спостерігаючи за нею, в мене складається враження, що вона геть розбита. І налякана. 

Невже реально думала, що я викину її з офісу як непотріб, знаючи, що вона носить під серцем мою дитину? 

До речі, варто ще розібратися в тому, чи ця дитина дійсно моя, адже в Даші до тієї ночі були стосунки…

Я залишаю Дашу в приймальні, навіть не наважуючись ще раз на неї глянути. Усередині – хаос. Зовні я спокійний, як завжди, але кожен крок до ліфта дається важко.

Вона вагітна. 

Ці слова б’ються у голові знову й знову. Я не можу зібратися з думками, не можу зрозуміти, як узагалі так вляпався. Я завжди тримав дистанцію, завжди уникав подібного. І ось тепер…

Ділову зустріч я сьогодні вже не витримаю. Тому телефоную Кирилові. Єдиний, кому можу сказати хоч щось, не ризикуючи, що завтра це буде заголовком у пресі.

Ми зустрічаємося в ресторані, за обідом. Кирило, як завжди, розслаблений, з тією усмішкою, яка дратує й водночас заспокоює.

– Ну? – питає він, коли офіціант відходить. – Що з тобою? Виглядаєш так, ніби світ завалився.

– Сьогодні у мене день сюрпризів, – бурчу. 

– Сподіваюсь, хороших? – Кирило усміхається, але стикається з моїм похмурим виразом та опускає очі в тарілку. 

– Сьогодні в гості заявився Макс, – кажу. – Він вирішив самостійно повідомити, що більше не буде поневірятися по світу. Хоче працювати в офісі та чекає, що я дам йому якусь провідну посаду. 

– Нічого собі! – Кирило хмуриться. – Такий собі сюрприз. І що ти будеш робити? 

– У мене немає вибору. Макс має тридцять відсотків акцій. Він може працювати в компанії. 

– Але ж ви одне одного на дух не переносите…

– Доведеться переносити… – зітхаю. 

Кирило дивиться на мене співчутливо і навіть не здогадується, що головна новина чекає попереду. 

– То який другий сюрприз? – питає нетерпляче. 

Я мовчу кілька секунд, кручу в руках склянку з водою. І нарешті кажу:

– Вона вагітна.

Кирило кліпає, на мить справді втрачаючи свою іронічність.

– Хто?

Я дивлюся йому прямо у вічі.

– Дарина. Моя секретарка.

Він довго мовчить, і я бачу, як на його обличчі змінюються емоції: спершу шок, потім легке здивування, а тоді – характерна для нього усмішка.

– То ти переймаєшся тим, що без помічниці залишишся? – питає. – Знайдеш іншу, коли Даша піде в декретну відпустку. 

– Вона від мене вагітна. Здається.