- Глава 10 -

Я витираюся рушником і нагадую собі, що в приймальні мене чекає Максим. Від цієї думки стає ще важче. Але треба зібратися. Я вирівнюю спину, вдихаю глибше й повертаюся.

Він досі сидить на моєму столі, як король на троні, і зосереджено за мною спостерігає. Його погляд пронизливий, наче він бачить більше, ніж хотілося б.

– Вибачте, – кажу рівно, хоча голос зрадницьки тремтить. – Я погано почуваюсь. Тому кави не буде. Якщо хочете – приготуйте собі самі.

Я швидко сідаю за комп’ютер, вдаючи, що занурилася в роботу. Пальці б’ють по клавішах, хоча я навіть не дивлюся, що там пишу.

Максим повільно підводиться, йде до кавоварки й вмикає її. У повітрі знову розливається аромат кави, і я напружуюся, але цього разу витримую. Він наливає собі чашку, робить ковток і раптом говорить те, від чого мене підкидає на місці.

– Дашо… а ти часом не вагітна?

Я ледь не зриваюся зі стільця. Серце зупиняється, потім починає гатити ще дужче. Пальці тремтять на клавіатурі, а голова стає порожньою.

Я повільно піднімаю очі на нього. Він дивиться серйозно, без насмішки, без звичного флірту. І саме це лякає мене найбільше.

– Це, взагалі-то, не ваша справа, – відповідаю я холодно, дивлячись просто в монітор.

Максим навіть не кліпає. Він залишає чашку кави біля машини, ніби вона його більше не цікавить, і повільно йде до дивана. Сідає навпроти мого столу, розвалюється так, наче вдома, й уважно стежить за мною.

– Цікаво, – каже він, – а чи знає Єгор, що його секретарка вагітна? І як він це сприйняв?

Я зціплюю зуби.

– Ви надто багато собі дозволяєте.

Але він продовжує, наче не почув:

– Ти працюєш тут не перший рік, і справляєшся добре. Єгор навіть хвалив тебе. Мабуть, йому буде неприємно дізнатися, що ти підеш у відпустку. Компанія втратить гарну працівницю.

Я намагаюся вдавати, що його слова мене не зачіпають, і вперто дивлюся в екран. Але всередині все горить від злості. Якби він насправді знав, від кого ця вагітність, його нахабні репліки звучали б зовсім інакше.

Я стискаю мишку так сильно, що пальці біліють. Боже, хай він уже замовкне… або просто зникне.

І саме в цей момент двері відчиняються.

Єгор заходить у приймальню, і атмосфера одразу стає ще напруженішою. Я відчуваю, як серце підскакує до горла. Останнє, чого я хочу зараз – це щоб ці двоє почали говорити про мене. Про мій стан.

Але Єгор бере ініціативу на себе. Його голос холодний, стриманий, наче крижаний вітер:

– Що ти тут робиш, Максиме?

І від цієї фрази по спині пробігає мороз. Я сиджу за своїм столом, намагаючись не видати, як тремтять пальці. Слідкую за перепалкою між братами, й мені здається, що повітря в приймальні можна різати ножем.

– Скучив за тобою, брате, – насмішливо кидає Максим, відкидаючись на спинку дивану.

Єгор навіть не усміхається. Лише фиркає крізь зуби й, не витрачаючи більше слів, прямує до кабінету.

 – Дашо, кави мені принеси, – кидає він через плече звично різким тоном.

Я завмираю. Наче струмом пробиває. Лукава усмішка на обличчі Максима каже все за нього ще до того, як він відкриває рота.

– Мабуть, не варто просити Дашу про каву, – протягує він з удаваним співчуттям. – Їй же запах кави не дуже… підходить. Тепер від нього бігає у вбиральню.

Я блідну. Відчуваю, як кров відливає від обличчя, і хочеться провалитися крізь землю.

Єгор зупиняється. Повільно, з тією холодною стриманістю, яка робить його ще страшнішим, повертає голову до мене. Його погляд пронизує мене наскрізь. І я бачу в цих очах щось нове. Нотку прозріння.

Моє серце калатає так, що, здається, він може його почути. Я хочу сказати щось, будь-що – виправдатися, заперечити, пожартувати. Але губи не слухаються.

І тоді Максим, як завжди, не втримується від останнього удару:

– Та зрозуміло ж, що помічниця твоя вагітна. Тож, брате, доведеться шукати собі нову секретарку.

Мене наче облили крижаною водою. Слова, яких я найбільше боялася, нарешті вимовлені – і не мною.

Реакція Єгора зовні майже непроникна. Обличчя залишається кам’яним, жодного зайвого руху, жодного різкого слова. Але я бачу – його погляд змінюється. Спершу він дивиться мені прямо у вічі, а потім повільно опускається вниз… на мій живіт.

У мене всередині все стискається. Я мимоволі тягну руки до піджака, наче хочу прикритися. І водночас відчуваю, що це робить мене тільки більш винною. Хоча винна не я одна. Ми обоє брали в цьому участь.

– Я… зараз зроблю вам каву, – швидко бурмочу, намагаючись вирватися з цієї тиші.

– Не потрібно, – різко перебиває Єгор. Його голос сухий, але в ньому чути напруження, яке він намагається сховати.

Він відводить погляд від мене й переводить його на Максима.

– Ходімо.

– Куди? – нахабно перепитує той, навіть не кваплячись підводитися.