- Глава 9 -

Я виходжу з вбиральні, стискаючи тест у долоні так міцно, ніби він може зникнути, якщо я його відпущу. Ноги підкошуються, але якось доходжу до кімнати відпочинку.

Оля підскакує, коли бачить мене.

– Ну? – в її очах тривога й надія водночас.

Я розтискаю руку й показую їй пластик з двома смужками. На її обличчі з’являється такий самий шок, як і в моєму дзеркальному відображенні кілька хвилин тому.

– Дві… – шепоче вона, ніби й сама не вірить. – Дашо, це… це ж вагітність.

У мене нарешті проривається нервовий сміх. Він виходить уривчасто, майже з плачем.

 – Так, це вагітність. 

Оля бере мене за руки, щоб зупинити цей сміх, який уже перетворюється на істеричний.

– Боже, Дашо… Що тепер робити?

Я опускаюсь у крісло, стискаю голову руками.

– Я не знаю. Це катастрофа. Якщо він дізнається… він мене вижене. Це ж Єгор! Він навіть людяність рідко проявляє, а тут таке…

Оля сідає поруч, не відпускаючи мої руки.

– Спокійно. Ми з цим розберемося. Просто зараз треба думати про тебе. А далі… ну, будемо вирішувати.

Я дивлюся на неї крізь сльози й відчуваю, що вперше за весь цей час у мене є хтось поруч, хто хоч трохи тримає мене на плаву.

Я повертаюся на своє робоче місце, намагаючись тримати вигляд, ніби нічого не сталося. Комп’ютер, документи, телефонні дзвінки – все це має зараз стати моїм захистом. Якщо я виглядатиму зайнятою й спокійною, ніхто нічого не запідозрить.

Але всередині – буря. У голові крутяться дві смужки, які я щойно побачила. Кожен вдих дається важко, і навіть миша в руці трясеться. Я пишу листа клієнтам і ловлю себе на тому, що тричі помиляюся в одному слові.

І саме в цей момент двері кабінету відчиняються, і Єгор виходить до мене. Я піднімаю голову, і наші погляди зустрічаються.

Мене ніби паралізує. Мені здається, що він уже все знає. Що він бачить мене наскрізь, бачить ці смужки, мій страх, мою паніку. 

Його погляд ковзає по моєму обличчю, по блідих щоках, по очах, які я марно намагалася підфарбувати.

– Ти певна, що все гаразд? – його голос низький, рівний, але звучить так, ніби він дійсно хвилюється.

Мені хочеться крикнути, що нічого не гаразд, що все моє життя розвалюється, але натомість я всміхаюся тією самою робочою усмішкою:

 – Так. Просто трохи втомилася.

Він мовчить кілька секунд, і я ледве не задихаюся під його поглядом. А потім лише киває і повертається до кабінету.

Додому повертаюсь пізно. Увесь день я протрималася на автоматі: виконувала завдання, носила каву, записувала зустрічі, усміхалася клієнтам. І весь цей час у мене в сумці, під купою тек, лежав маленький тест із двома смужками, які змінили все моє життя.

Вдома тихо, і ця тиша тисне. Я кидаю сумку на диван, скидаю взуття й одразу вмикаю світло у вітальні. Мені здається, що темрява от-от поглине мене, якщо я дам їй шанс.

Сідаю на підлогу, обіймаю коліна й довго дивлюся у порожнечу. Думки плутаються.

Я уявляю маму. Вона б, певно, одразу сказала, що я повна дурепа. Кинула Дмитра, щоб завагітніти від чоловіка, який ніколи не прийме цю дитину. 

Уявляю Єгора з його холодним, прискіпливим поглядом. Коли він дізнається, що я вагітна від нього, то… Що він зробить? Вижене мене з компанії? Мені від однієї думки про це стає тоскно.

Я заплющую очі й уявляю, що все це неправда. Що завтра я прокинуся й смужка була лише примарою. Але потім розплющую очі й розумію: це моя реальність.

Я йду у ванну, вмикаю теплу воду й намагаюся розслабитися під душем. Та навіть гарячі струмені не змивають відчуття страху.

Лягаю в ліжко, притискаю подушку до грудей і схлипую. Насправді вивести мене на сльози не так-то й легко, але цього разу вони самі просяться на поверхню. 

Можливо, справа в тому, що я розумію: Єгор має право знати. Це ж і його дитина теж, і тому ми разом маємо вирішити, що тепер робити.

Наступний ранок починається жахливо. Я прокидаюся з відчуттям, що мене знову нудить. І замість кави, як завжди, мене тягне прямо у ванну.

Двадцять хвилин я проводжу там: спершу обіймаючи холодний унітаз, а потім стоячи під душем, намагаючись змити з себе слабкість і безпорадність.

Вода стікає обличчям, а в голові одна й та сама думка: що тепер робити? Як сказати Єгору? Чи взагалі варто казати?

Але ж він теж несе відповідальність за те, що сталося. Це була не тільки моя ніч. Ми разом зробили цей крок – отже, і вирішувати ми маємо разом.

Від цієї думки стає трохи легше. Я збираюся, фарбую бліде обличчя, вдягаюся стримано – так, щоб ніхто зайвий раз не помітив мій стан. І їду в офіс.

Але, прийшовши туди, одразу відчуваю порожнечу. Кабінет Єгора зачинений, у приймальні – тиша. Я перевіряю його графік, і виявляється, що Єгора сьогодні до обіду не буде. Кілька зустрічей у місті, ще якісь особисті справи.

Я сідаю за свій стіл, важко зітхаю і намагаюсь працювати. На цей момент це все, що мені залишається.