- Глава 8 -

Я прокидаюся від різкого відчуття, що щось не так. І за кілька секунд розумію – мене зараз знудить. Вискакую з ліжка, босоніж біжу у ванну й встигаю тільки схопитися за холодний край унітаза.

Все повторюється, як учора ввечері. Мене вивертає до останнього. Сил зовсім немає, тіло мляве, у голові дзвенить. Я намагаюся зробити ковток води, але навіть думка про їжу викликає нову хвилю нудоти.

Що зі мною? Може, вірус? Може, я таки отруїлася чимось? Варіантів сотня, але одне я знаю точно: не піти на роботу – не вихід. У Єгора питання виникнуть миттєво. Він і так учора відпустив мене додому – нечувана поблажливість. Другий раз такого я від нього точно не дочекаюся.

Тому я збираюся, хоч і почуваюся жалюгідно. Збираю волосся в пучок, натягую стриману сукню й підфарбовую блідне обличчя так, щоб хоча б не виглядати примарою.

На вході в офіс мене зустрічає Оля. Вона одразу піднімає брови:

– Господи, Дашо, ти що, захворіла? Ти виглядаєш так, наче тебе всю ніч катували.

– Дякую, подруго, ти завжди вмієш підняти настрій, – бурчу я, але йду поруч. Ми заходимо в ліфт, і я коротко розповідаю їй, що зі мною було: і ресторан, і вчорашній напад, і сьогоднішній ранок.

Оля слухає дуже уважно, кивнувши кілька разів, і в її очах блимає такий собі діагностичний вогник, який починає мене лякати. І вже коли ліфт піднімається, вона каже одне-єдине:

– А ти тест робила?

Я спершу не розумію. Кліпаю кілька разів, бо голова зранку реально не варить. 

– Який ще тест? – питаю, наче остання наївна школярка.

Оля усміхається так, ніби щойно сказала щось геніальне.

– Тест на вагітність, дорогенька.

Я спершу витріщаюся на неї, а тоді починаю сміятися. Голосно, занадто голосно, навіть для цього тісного ліфта.

– Ти що, з глузду з’їхала? Ми з Дмитром завжди користувалися захистом. 

– А я не про Дмитра зараз, – Оля дивиться на мене як на останню дурепу. 

Сміх швидко стихає, бо я усвідомлюю, про кого вона говорить.

Я приходжу у приймальню, вмикаю комп’ютер і кілька хвилин просто сиджу, втупившись у монітор. Навіть не кліпаю. Порожній екран світиться, а в голові – хаос.

Одна й та сама думка крутиться по колу, мов заїжджена платівка: “Я можу бути вагітною… від Єгора”.

Від цього навіть дихати важко. Це звучить настільки божевільно, що хочеться розсміятися. Але в мене виходить лише нервовий подих. Вагітність? Ні. Це точно отруєння. Просто отруєння. Або якийсь вірус. Ну не може ж бути інакше.

Я до останнього чіпляюся за цю надію. Бо якщо це все-таки правда – тоді буде катастрофа. Робота, моє життя, мої плани… усе піде шкереберть. Я навіть думати про це не хочу.

І саме в цю мить двері кабінету відчиняються. Я здригаюся й підводжу голову. Єгор виходить, зосереджений, але раптом наші погляди зустрічаються.

Мене прошиває відчуття, ніби він усе вже знає. Наче зараз підійде й скаже: “Збирай речі й забирайся звідси. Ти зробила помилку, і тепер тут тобі не місце”.

Я завмираю, вчепившись у ручку стільця. Але він робить щось зовсім інше. Мій бос дивиться на мене уважно, навіть прискіпливо, наче намагається оцінити, що зі мною не так. І несподівано каже:

– Як твоє самопочуття?

Я кліпаю, розгублена. Він… хвилюється? Чи це просто формальність?

Але від цього простого питання моє серце починає калатати ще швидше, ніж від будь-якої суворої вказівки.

Я проковтую клубок у горлі й намагаюся вдати, що нічого страшного не відбувається. Усміхаюся – чи принаймні намагаюся, хоч відчуваю, що обличчя більше нагадує маску.

– Все добре, – кажу швидко. – Просто… мабуть, недосип.

Єгор злегка хмуриться, його погляд ковзає по моєму обличчю, наче він не дуже вірить.

– Точно?

– Абсолютно, – поспіхом додаю. – Кілька чашок кави – і я знову в строю.

Його брова ледь піднімається вгору, але більше нічого не каже. Лише коротко киває й повертається до кабінету. Я ж залишаюся за своїм столом і нарешті видихаю.

Серце калатає так, ніби я щойно пробігла марафон. Я обманула його, і тепер відчуваю себе зрадницею. Наче приховую щось, що він обов’язково дізнається. І коли дізнається – тоді точно скаже мені збирати речі й іти.

А якщо Оля має рацію?

Я стискаю ручку так сильно, що пальці біліють. Ця думка вже не відпускає.

Минає близько години, і я намагаюся працювати, але виходить це жалюгідно. У голові шумить, думки скачуть, а руки самі плутають документи. Двічі я приношу Єгору не ті папери. Він дарує мені свій звичний несхвальний погляд – той самий, від якого хочеться провалитися під землю, але, на щастя, мовчить. Я швидко вибачаюся і тікаю назад до свого столу.

Сідаю, ховаю обличчя за монітором і починаю рахувати дні. Коли востаннє в мене були критичні? Раз, два… і далі все більше провалів у пам’яті. І чим далі я рахую, тим холодніше стає всередині. Виходить – давно. Надто давно. Це вже не просто тривога, це страх, який стискає горло.