- Глава 7 -

Офіс зустрічає нас темрявою й тишею. Лише слабке світло ліхтарів пробивається крізь великі вікна холу. Я трохи ніяковію від того, що в таку пізню годину взагалі тут опинилася. Кирило йде попереду, його кроки гучно відлунюють у порожньому просторі.

Уже біля рецепції нас зустрічає охоронець, сонний і трохи невдоволений, але без зайвих питань віддає запаковану теку. Кирило бере її і навіть не дозволяє мені доторкнутися.

– Ви ж секретарка, а не вантажник, – каже з легкою усмішкою. – Я донесу.

Я не можу не всміхнутися у відповідь. І справді, від такого велетня очікуєш лише суворості, а він… турботливий.

Поки ми виходимо з будівлі, він нахиляється ближче:

– Вибачте ще раз за Єгора. У нього бувають імпульсивні рішення. Але він цінує вас, інакше не послав би сюди.

Я вдаю, що не чую, але всередині стискається щось дивне. Бо згадую, як кілька годин тому він зачинив двері перед моїм носом, залишившись з тією Кірою.

Ми йдемо до машини, і Кирило навіть відчиняє мені дверцята – як справжній джентльмен. У цей момент я ловлю себе на думці, що мені поряд із ним спокійно. Він – мов стіна, за якою можна сховатися.

В автомобілі я не витримую й запитую:

– Кириле, скажіть чесно, він завжди такий?

– Єгор? – він усміхається кутиком губ. – Хотів би я сказати, що ні, але не можу. Єгор певною мірою занадто відповідальний, і хоче, щоб люди, які поруч з ним також такими були. 

Ну, це хоча б чесно. Кирило мені однозначно подобається, і в його компанії цей вечір не здається таким поганим. 

Дорога до ресторану займає ще двадцять хвилин. У мене таке відчуття, що Єгор спеціально обрав той, що розташований якнайдалі від офісу. 

Ми з Кирилом заходимо в ресторан, і мене одразу вражає тепла атмосфера: м’яке світло, тихий джаз, столики з вином та свічками. І лише одного погляду вистачає, щоб у мене всередині щось стислося.

Єгор сидить за столиком не сам. Навпроти нього – Кіра. Та сама розкішна блондинка, яка кілька годин тому пройшлася переді мною своїми шпильками. Вона схиляє голову трохи набік, сміється, торкається келиха – і це виглядає надто інтимно, щоб я могла підійти. Це ж очевидно побачення.

Я завмираю. Як я взагалі можу підійти і втулити йому зараз якийсь контракт? Але Кирило йде впевнено вперед, і мені доводиться йти слідом.

Єгор нас помічає. Його обличчя одразу змінюється: стає серйозним, наче він в офісі. 

Він підводиться, каже щось Кірі, і та озирається до нас. Розглядає байдужим поглядом і знову робить ковток вина. 

– Все швидко й оперативно, – каже Єгор, приймаючи теку з рук Кирила. Його голос спокійний, рівний, наче все так і має бути: він на побаченні, а ми з Кирилом катаємось містом через його забаганки. 

 – Дякую, Дашо, – сухо додає він, навіть не зустрівшись зі мною очима.

І все. Жодного “до побачення”, жодного натяку на те, що він щось мені винен за цей нічний виклик. Він просто розвертається і повертається до Кіри, яка вже чекає на нього, примружившись від задоволення.

У грудях у мене щось коле. Ніби я щойно стала свідком сцени, яку зовсім не хотіла бачити. Кирило тим часом лише зітхає і ледве помітно киває мені в бік виходу.

Я мовчки йду слідом. Ноги наче важкі, хоча насправді я ледь не біжу з цього ресторану. Бо залишатися тут ще на секунду – просто нестерпно.

Ми їдемо в машині майже мовчки. Кирило тримає руки на кермі спокійно, рівно, і ніби навіть не звертає уваги на те, що я раз по раз відвертаю погляд у вікно. В голові крутиться все, що я щойно побачила в ресторані. Його спокій наче контрастує з моїм роздратуванням, і я ловлю себе на думці, що він виглядає втомленим, але нічого не каже. Ні скарг, ні претензій. Просто робить свою роботу.

Ми зупиняємося біля мого під’їзду через пів години.

– Дякую, – кажу тихо, вже тримаючи ручку дверей.

– Гарного вечора, – відповідає він коротко, але тепло. – Чи то вже ночі.

Ми прощаємось сухо, без усмішок, і я виходжу. Холодне повітря б’є в обличчя, коли я піднімаюсь сходами. Вдома скидаю одяг, наче тягар, і йду у ванну. Тепла вода огортає тіло, але сил навіть на роздуми не вистачає. Очі злипаються. Я засинаю просто там, у гарячій воді, а потім прокидаюся вже в ліжку, навіть не пам’ятаючи, як дісталася туди.

Завтра зранку – новий день, нова робота. І я намагаюся переконати себе, що все, що сталося сьогодні, варто залишити позаду.

***

Минає три тижні. Робочі дні зливаються у звичну рутину: ранкова кава, нескінченні папери, зустрічі з клієнтами. І, що дивно, я продовжую працювати з Єгором, наче нічого й не було. Він такий самий холодний, вимогливий, іноді різкий – але жодного слова про ту ніч. І я, мабуть, йому за це вдячна.

На щастя, ця Кіра більше в офісі не з’являється. Жодних дзвінків, жодних повідомлень, жодних її химерних підборів у приймальні. І я мушу визнати: це мене тішить, навіть занадто. Десь у глибині душі я відчуваю полегшення. Так, він може бути закоханим у неї, може навіть чекати на неї роками, але поки що її немає. І це моє маленьке, егоїстичне щастя.