- Глава 6 -

Я намагаюся зосередитися на паперах, але думки вперто тікають не туди. Перед очима знову і знову виникає картинка: Кіра заходить у кабінет, а Єгор зачиняє за ними двері. Його ніжний погляд. Його обійми. Його наказ скасувати всі зустрічі.

Що вона для нього означає?

Це запитання точить мене зсередини. І найгірше – я не маю жодного права навіть злитися чи ревнувати. Ми з Єгором… чужі люди. Всього лише одна ніч, яка вже визнана помилкою. Але тоді чому так боляче думати, що хтось інший може мати його увагу?

Я злюся на себе більше, ніж на них. Бо виходить, що навіть після зради Діми, навіть після всіх моїх присяг не піддаватися знову – я все одно дозволяю комусь проникати в мої думки. І цей хтось – мій бос.

Мобільний телефон різко дзвонить, вириваючи мене з власних роздумів. Я кидаю погляд на дисплей і одразу розумію, що цей дзвінок за собою понесе. Зітхаю і беру слухавку:

– Так?

– Даринко, – голос мого вітчима теплий. Лише він мене Даринкою називає. – Ми з мамою хотіли б бачити тебе сьогодні на вечері. Приїдеш?

Я вагаюся, але відмовити йому – важко. Він єдиний, хто завжди ставився до мене щиро, без прихованих намірів.

– Ти впевнений, що мама теж цього хоче? – хмикаю. 

– Абсолютно, – я впевнена на сто відсотків, що він усміхається. 

– Добре, я заїду, – відповідаю.

Вітчим… Людина, яка завжди дивувала мене. Так, він багатий, має вплив, але ніколи не хизується цим. Навпаки – завжди простий, уважний, готовий вислухати. І дивно, що саме такого чоловіка обрала моя мама. Адже вона завжди бачила у світі лише гроші. Для неї це сенс життя. Але водночас я бачу, як вона дивиться на нього, як торкається його руки під час вечері. Там є почуття. Справжні.

Іноді я ловлю себе на думці: що він знайшов у моїй матері? У її постійних розмовах про витрати, бренди й статус? Але, мабуть, у кожного свій секрет. Або любов справді здатна змінювати навіть найчерствіші серця.

Коли робочий день підходить до завершення, я викликаю таксі і їду за місто. Будинок Олега розташований в котеджному містечку за високим парканом. 

Дім вітчима мені подобається. Тут світло, просторо, величезна територія, і навіть є свій причал, бо річка неподалік. Атмосфера ніби притягує до себе – не через розкіш, а через відчуття затишку.

– О, моя Даринка! – вітчим підхоплюється з крісла, коли я заходжу, і обіймає мене так міцно, ніби ми не бачилися роками. – Нарешті! Я вже думав, ти взагалі нас забула.

– Я ж працюю, – усміхаюсь, злегка ніяковіючи, але в його обіймах завжди відчуваю справжнє тепло.

Мама, яка сидить на дивані з келихом вина, закочує очі.

– Ну так, робота, робота… От якби ти помирилася з Дмитром, працювати взагалі не довелося б, – у її голосі стільки докору, що мені хочеться втекти назад.

Вітчим одразу відмахується:

– Та не чіпай ти дівчину! Навіщо їй хлопець, який не може свого дружка в штанах втримати? – він підморгує мені, і я мимоволі сміюся.

Мама лише очі закочує на такий аргумент, і ми сідаємо за стіл. Насправді я дуже його люблю. Мама живе з Олегом останні п’ять років, і за цей час він зробив для мене більше, ніж рідний батько за все життя.

За вечерею вітчим не зупиняється. Він взагалі дуже комунікабельний, а от мама вічно чимось незадоволена. 

– Ти ж знаєш, Дашо, я ніколи не вмів мовчати, – він сміється й піднімає келих. – Маю зізнатися: ти мені ближча за багатьох моїх родичів. Бо з тобою можна поговорити і про роботу, і про життя, і навіть пожартувати без зайвих образ.

Мама кривиться, крутить виделкою салат і тихо бурмоче:

– Так, ти ще розхвали її тут…

– А що? – він абсолютно серйозно дивиться на неї. – У мене чудова падчерка, я цим пишаюся. І якщо вона вирішила жити сама й не поспішати під вінець – це її право.

Мама зітхає, кидає на мене косий погляд.

– Право-то право. Але час іде. І не завжди на роботі щастя знайдеш.

Я вже відкриваю рота, щоб відповісти, але вітчим випереджає мене:

– Ну і що? Може, вона ще всіх нас здивує! Уяви, приведе якогось серйозного бізнесмена, і ми всі ахнемо!

Я заливаюся сміхом, і навіть мама мимоволі усміхається, хоч і намагається приховати це ковтком вина.

– Добре, – вона нарешті відпускає тему, – але я все одно вважаю, що тобі варто пробачити Дмитру. Він багатий, розумний і перспективний.

Я стиха видихаю і ловлю теплий погляд вітчима. Його підтримка завжди нейтралізує мамині напади. І в глибині душі я розумію: попри всі її недоліки, він її справді кохає.

Коли ми виходимо з дому, вечірнє повітря здається таким легким після маминих уколів. Повільно підходимо до машини таксі, яка вже чекає на мене, і зупиняємось, щоб поговорити. 

– Дашо, – він дивиться на мене уважно. – Не слухай надто багато свою матір. Вона така, яка є. Але ти ж знаєш – вона тебе любить. Просто… у неї любов дивна: крізь гроші й амбіції.

Я усміхаюся трохи втомлено.